Та що це? Що сталося?
Зламалося коло звірів-слухачів. Вони мовби отямилися від задуми, вийшли з-під впливу мелодії. Принишкли зайці, козулі та коні, уздрівши біля себе лютих хижаків. Судомно заметалися хвости левів, фосфоричним вогнем загорілися жовті очі.
І ось над лісом, де щойно бриніли ніжні пісні Орфея, прокотився ненависний рев лева. Грізно рикнув тигр, загавкала лисиця. Могутня лапа вдарила козулю, сильне смугасте тіло стрибнуло на спину коня. На сонці зачервоніла кров, почулося жалібне іржання.
Нажахана дівчина кинулася вслід за співцем, щоб зупинити його, повернути назад, щоб припинити братовбивче поїдання.
— Орфей! Орфей! — кричала Гіпатія, але у відповідь чула лише хиже гарчання і зойки розтерзаних.
І ось вже ліс позаду, а перед нею неосяжна площина серед гір і Орфей стоїть самотній під грозовим небом, піднявши вгору кіфару.
— Слухайте, стихії! — кричить він. — Слухай, небо! Слухайте, далекі зорі! Віднині — пора єдності й гармонії. Для вас — далеких і чужих — моя щира пісня від ніжного серця. Слухайте її і братайтеся, станьте воєдино з духом людини!
І знову заграв Орфей. Так прегарно заграв, що луна пісні покотилася у вічність, у нескінченні зоряні простори. І затихли громи, спинилися гірські потоки, завмерли хмари, принишкли урагани, вляглася хвиля на морі, блискавиці замкнули в потаємні схованки неба свої вогнисті жала. І забула Гіпатія, за чим вона бігла, забула про нещасних звірів, бо була полонена, захоплена небувалою єдністю людини і природи. О, всеможна пісня! О, сила краси і гармонії!
І гордо пішов далі Орфей, щасливий добутою перемогою над силами хаосу і стихії. І задумливо проводжала його постать Гіпатія, тривожно очікуючи. Що ж буде далі?
Впала тиша, розколота страхітливим громом.
Стрепенулася земля, що була на якусь мить зрівноважена силою пісні. І загриміли обвали в горах, покотилися височенні хвилі на морі. Помчали грози над селищами і містами, впали вниз пошматовані вітрила на кораблях від нещадного подиху урагану: сини Бо-рея лютували від недовгої бездіяльності і тепер надолужували прогаяне. Вулкани вивергли з надр Геї спопеляючу лаву, і вона, ніби міфічний Тіфон, тисячами язиків та лап спопеляла квітучі сади, селища, нищила божевільних від жаху людей, які благали захисту у богів і не мали його.
— Орфей, Орфей! — плакала Гіпатія, простягаючи руки до далекої постаті співця. — Зупини шалені стихії, захисти людей від предковічної люті! Нащо ж ти залишаєш після себе ще страшніший хаос, ніж перед тим?
Дівчина летіла за героєм, і забулося бачене, а виникло натомість інше видіння.
Орфей натхненно співав серед кола людей. І прояснялися лиця, горіли очі, палахкотіли вуста юних дівчат прагненням любові, руки просили обіймів і творчості. І бралися до праці творці, над полями й горами линули чарівні мелодії дружби й злагоди, скульптори дарували людям казкові статуї богинь і героїв, мудреців і титанів. Над землею виростали чарівні споруди, милували око гармонією ліній, легкістю обрисів, покликом досконалості. Художники знаходили найкраще втілення барв і образів, даруючи прийдешнім поколінням нетлінні знаки краси і натхнення.
О, всемогутня пісня Орфея!
Захоплена владністю тієї ходи, Гіпатія заворожено слухала звуки небесної кіфари, забуваючи минулі катастрофи й руїни. Та йшов співець далі, далі, і перед дівчиною народжувалась містерія горя і потворності. З далеких країв котилися орди варварів, безжалісних завойовників. Чорним, вогнистим плугом проходили вони через біло-рожеві храми, тінисті сади, величні музеуми. І падали під ударами таранів ніжні беззахисні статуї, і зловісно сміялися дикі вої, сповнені предковічної снаги і шалу, і вогонь пожарищ лизав палаючими язиками небесну твердь. А Орфей в щасливому забутті йшов далі і далі, граючи людям пісню кохання, а за ним чорніла смуга руїни і запустіння.
Таємничі піраміди серед пустелі. І піски довкола. І тужлива пісня вітрів. Де ті, що творили красу? Де результати пісні Орфея?
Веселкові водограї в затишних притулках володарів, чаруючі форми споруд, нескінченні бенкети, стогін рабів, ніби супровід до звуків кіфари, що тішить п’яних патриціїв.
Ах, діти Орфея, творці поезії й храмів, небачених пристроїв та хвилюючих мелодій! Ваша пісня лише прихорошує нескінченне терзання закатованого життя: воно знемагає в безглуздій круговерті, а ви приспали його колисковою піснею. Може, не треба? Може, хай краще міра болю сповниться по вінця, щоб повстала, прокинулася до дії вся сила опору і заперечення?!