Стогнало серце Гіпатії, йдучи вслід за співцем, вона хотіла глянути йому в очі, зупинити, показати на слід його діяльності, але він не міг зупинитися — стихія мелодії вела його далі, далі, крізь віки й покоління, до невідомої мети.
І побачила Гіпатія ніжну дівчину — кохану Орфея. То була Еврідіка. Вона незмигно дивилася в небесні очі, і співець грав для неї свою найкращу пісню.
Плакали й раділи струни, і затихало небо, і навіть хронос-час сповільнював свою течію, заколисаний невимовною красою мелодії. І минали віки над закоханими, покриваючи їх невразливою запоною любові.
Та постаріла Еврідіка. Зів’яли рожеві вуста, пожовтіла ніжна шкіра, зморшки порізали пелюсткові щоки. І вмерла вона. Співець стояв над нею мовчазний і вражений, убитий горем і безповоротною втратою. Що тепер його пісня? Навіщо вона? Все найкраще забрала країна Аїда, невблаганне царство тіней. Лише прах від краси лежав перед очима Орфея, і в його погляді видно було жах і небувалий подив.
І вперше оглянувся співець на шлях, пройдений ним віддавна. Побачив він марність своєї пісні; зупинити хижість тварин, загнуздати шаленість стихій, замирити красою людей — ні, це не під силу гармонії музики. Ось приходить смерть і забирає все, ради чого краса діяла і творила. І глянув Орфей у прийдешність, і не побачив у ньому рішення: покоління приходили і йшли далі, цілувалися і обнімалися закохані, розквітали квіти і віддавали у попіл, у прах все найкраще, що давала земля — красу форми і звучання пісні.
Заплакав Орфей і, зітхнувши тяжко, сказав:
— Шлях мій віднині — у царство Аїда, у володіння смерті. Там знайду я мою Еврідіку або загину. Без неї мені не жити. Ні краса, ні пісня не дає мені радості, коли вмерла кохана…
І кинувся Орфей у безодню Аїда, у темні ворота тартару. Приваблена нечуваним рішенням, линула за ним Гіпатія. Темрява охопила її, моторошна тиша сповила все довкола. Лише серед вічної ночі ясніли срібні струни кіфари.
Заблищали води мертвої ріки, перед мандрівниками виросла зловіща постать Харона, бездонні очі вп’ялися в ніжне обличчя Орфея.
— Хто ви, живі? Чого шукаєте в країні мертвих?
— Від мене пішла в пітьму небуття Еврідіка, забрала серце і душу, — тихо мовив Орфей, ніби вітер зітхнув у підземному царстві. — Нащо мені жити без серця? Хочу добутися до трону повелителя Аїда, повернути кохану назад, під промені сонця!
— Ха-ха-ха! — страшно засміявся Харон, і Гіпатія відчувала, як від того сміху мліють у неї ноги та руки, зупиняється серце. — Ти хочеш того, що не під силу ні богам, ні титанам, ні героям! Туди, на той бік, живим нема шляху. Та проте не турбуйся — матимеш можливість глянути в лице Аїда. Довіку, довіку! Там зустрінеш і тінь Еврідіки. Ха-ха-ха! Навіщо ж поспішати?
— Не тіні я шукаю, а живої душі, невблаганний Хароне! Хочу вивести її під гаряче і животворне сонце, де квітнуть квіти і сміються діти, де шумлять грози і співають птахи. Перевези мене через ріку смерті!
— Ти бажаєш, щоб я порушив закон? Заради чого? — здивувався Харон.
— В ім’я любові і краси!
— Що це таке — любов і краса?
— Як, ти не відав любові?
— Ні, я знаю лише закон смерті.
— І не бачив краси?
— Я знаю лише веління руїни, невблаганність кінця. Все, що народжується там, під оком Геліоса, прийде сюди, до мого човна. Краса — лише химера. її ім’я для мене нічого не означає…
І, почувши такі слова, підняв Орфей срібну кіфару. І заспівав дивні, тривожні слова:
Гіпатія бачила, як від звуку струн заколихалася моторошна поверхня німої ріки, на ній заясніли полиски світла, над темними берегами замайоріли блукаючі тіні, почали кружляти довкола Орфея. Почувся стогін, неясні благання. Харон глянув угору, і тіні злякано метнулися врозтіч.
А співець плакав, виливаючи в мелодії пісні свою тугу, любов і благання до коханої, що пішла в безнадійну дорогу без повернення. І здригнулося кам’яне обличчя Харона. Він глухо сказав:
— Сідай до човна. Я перевезу тебе. Може, ти зумієш вчинити чудо?
— О, Хароне! — скрикнув щасливий Орфей. — Як мені тебе…
— Стій, мовчи, — зупинив його Харон. — Не дякуй, бо тоді я вже тебе не повезу.
— Чому?