Чоловік ворухнувся, важко зітхнув.
— Болить, сестро? — просто запитав він.
Гіпатія здригнулася, затріпотіло серце, гаряче прокотилася хвиля розчулення в грудях. Як страшно він запитав! Страшно і точно. Вона простягла руки до нього, поклала на плечі, наблизила лице до лиця. З-під брів визирнули глибокі, як зоряна ніч, очі. Сповнені потаємного смутку і вічного чекання.
— Болить, брате, — прошепотіла вона. — Ти пізнав мене?
Він мовчки кивнув. Обнявши дівчину за плечі, повернув обличчям до Олімпу.
— Трон тирана, — сказав він.
— Чому ж тут, перед ним, притулок Синів Прометея? — здивувалася вона. — Щоб вічно терзатися болем?
— Щоб не забути, — заперечив він.
— Як тебе звати?
— Геліон — моє ім’я. Твоє знаю. Ходи за мною. Він розгорнув кущі, заглибився в темінь печери.
Кілька кроків, і Гіпатія побачила вогонь світильника, поставленого на чорну кубічну скелю-моноліт. Полум’я осявало склепіння підземного гроту, в глибині якого напівлежала постать титана, висічена з блакитного мармуру. Велетенське тіло напиналося в немислимих зусиллях вивільнитись від полону, але кайдани не піддавалися. І здивувалася Гіпатія, бо не побачила вона на руках і ногах Прометея ланцюгів. Що ж тримало його?
Очі титана дивилися вгору, у нескінченність — в них котило хвилі море страждання.
— Що тримає його? — запитала Гіпатія.
— Ти знатимеш про це, — сказав Геліон. — Іди сюди, сідай.
Він підвів дівчину до стіни, посадив її на сніп свіжоскошеної трави, сам примостився навпроти. Почав розпалювати вогонь у заглибині. Полиски грали на аскетичному обличчі, біля зімкнутих вуст залягала задума. Багаття набирало сили, весело тріщали іскри, Гіпатію обняла хвиля тепла.
— Радіє дарунок титана, — ніжно озвався Геліон. — При його сяйві можемо говорити. Скажи, сестро, ти шукала мети в інших місцях?
— Шукала…
— Ти питала в богів?
— Так.
— Чому не вдовольнилася ними?
— Там нема відповіді, — палко мовила дівчина. — Лише поклони, покірність і невмолимий закон. Боги зупиняють пізнання, а без нього я не мислю життя. Зупинений розум божеволіє!
— Це правда, — кивнув Геліон. — Чого ж ти хотіла від них? Чого ти жадаєш тепер?
— Свободи і невмирущості.
— Невмирущості не можна добути, — заперечив Геліон.
— Хто так велів, хто сказав? — гнівно озвалася Гіпатія. — Невже і Сини Прометея…
— Зажди! — простягнувши руку до дівчини, мовив Геліон. — Стримай свій гнів. Невмирущість або є, або її нема. Те, що з’явилося, виникло в світі числа, мусить щезнути. Як же можна дати свободу тому, що заковане ланцюгом міри? В чому буде вияв свободи для смертної істоти? Отже, треба в собі виявити те, що одвіку було невмирущим і буде таким поза всяким велінням закону, і дати йому свободу.
— Сини Прометея знають тайну свободи?
— Вони прагнуть її. Це — заповіт Вогняного Титана.
— Чому вони втаємничені? Чому не діють відкрито?
— Світ обплутано сіткою деміургів, владних і жорстоких богів. Байдуже, як вони називаються — Зевсом, Єговою чи Ормуздом. Суть їх одна — створення в людині гуртової свідомості, нав’язування людям страху перед небесним суддею. Панувати можна лише над рабськими душами, бо вільний дух — поза досяжністю тиранії. Заповіт Прометея — вільний дух, який могутніш всяких богів. Ось чому Сини Прометея не можуть іти відкрито в цьому світі: люди жахаються гніту і сили богів, вони добровільно допоможуть жерцям надіти ще одні кайдани на руки і ноги титана. Ми повинні ждати свого часу…
— Якого? Коли?
— Часу визволення, сестро. Він настане неминуче, як схід ясного сонця — титана Геліоса. Віками жерці виховують наш розум і душу міфами про богів та героїв, про творення світу і одвічне панування олімпійців над смертними. То брехливі міфи, Гіпатіє. Нині ти почуєш прадавній міф, який передають з вуст в уста Сини Прометея. В ньому тайна світу, його доля і грядуще завершення…
— Де його початок? Звідки той міф почули люди?
— Від самого титана, — суворо відповів Геліон.
ПРАДАВНІЙ МІФ
Спочатку був Хаос. Безвидна протяжність і сутність. А в надрах його дрімав у нескінченному сні Ерос — зерно Буття.