— Ах, батьку! Освіта всесильна! Невже фанатики можуть щось протиставити розумові?
її слова перебив дивний звук, що линув здалека. Теон прислухався, тривожно метнувся до балкона, донька пішла за ним. На тлі нічного неба танцювала заграва, до зірок тягнулися язики багряного полум’я, ставали все вищими, зловіснішими. Над містом тривожно бемкав дзвін, відлунювали злобні, торжествуючі крики.
— Що це? — прошепотіла Гіпатія, пригортаючись до батька. її тіло тіпала лихоманка. — Що це, татку?
— Горить храм Серапіса, — понуро одвітив Теон. — Ось тобі відповідь, доню, на запитання — що може злоба протиставити розумові. Чорний вогонь руйнації проти ясного вогню знання…
ПОЄДИНОК ВОГНІВ
Гіпатія на кафедрі. Перед нею — сотні александрійців. Амфітеатр заповнений вишуканою публікою: тут і патриції, горді своїм прадавнім родом, і багаті купці, що нажили капітали, скориставшись державним хаосом у імперії, і християнські ченці, і молоді ремісники. Сам префект Орест завітав на відкриття кафедри філософії, математики й астрономії при Музеумі, Сидить в першому ряду, очі опустив долу, але жадібно дивиться з-під вій на струнку постать Гіпатії, на її розпашіле від хвилювання личко, на великі блакитні очі, з яких ллється полум’я щирості і натхнення. Збоку сидить Сінезій, єпископ з Кірени, освічений, культурний ієрарх церкви, який донедавна ще тримався еллінізму. Що його привабило в діяннях Гіпатії, що він хоче почути з вуст молодої учительки, яка не зв’язує своєї науки з жодною релігією? І патріарх Кирило теж не довірив вухам своїх прихильників першого враження про ерудицію та напрям думок доньки Теона, він сам вшанував Музеум власною присутністю. Сидить в задніх рядах, загорнувся в темний пматій, підперши підборіддя кулаком. Очі — під густими бровами, вилиці кам’яні. Не прочитаєш думи на обличчі наймогутнішого африканського ієрарха, не дізнаєшся, чого прагне його жагуча і буйна душа! А Гіпатії байдуже: хай приходять всі! Багаття розпалюється серед холодної пустелі для всіх, хто замерз, хто жадає тепла. Так вона і скаже… так і скаже…
— Браття! Любе товариство! — пролунав над головами присутніх дзвінкий і мелодійний, ніби спів жайворона, голос Гіпатії.
Амфітеатр зітхнув, загомонів здивовано. Наче забриніли струни божественної кіфари. Наче війнув прохолодний вітер у літню спеку. Ніхто не звертався так до аудиторії, жоден з учителів Музеуму. Хто вона, що так вільно тримається перед найповажнішими мужами Александрії? Звідки її владність?
Сонце сміється, грайливо ллє своє проміння крізь віконниці амфітеатру, сповиває Гіпатію неземним ореолом. Орест побожно дивиться на неї, затримує дихання. Може, справді боги повернулися на змучену землю? Може, сама Афіна спустилася з Олімпу, щоб посіяти в серці людей зерна мудрості?
— Мої друзі! — натхненно веде річ Гіпатія, простягаючи прекрасні, ніби пелюстки квітів, руки до слухачів. — Коли холодно серед пустелі, люди запалюють вогонь. І божественне багаття зігріває всіх, не питаючи їх ні про віру, ні про багатство, ні про мову, ні про освіту. І не питає господар багаття пришельця, який з’явиться з нічної темряви, не питає його про те, звідки прямує той, а пропонує погрітися і спочити біля благословенного тепла та світла. Так і наука, знання, любе товариство! Воно для всіх — понад вірою, багатством, походженням! Воно — дарунок неба, а небо обнімає всіх — і злих і добрих.
Запалимо ж вогонь Афіни серед холодного незатишного світу. Як легко його погасити, як багато охочих до варварської справи руйнації і як мало носіїв священних іскор сонця! Громи боїв, крики фанатиків, рушення імперій, честолюбство вождів та правителів! Що все це залишає у серці народів? Лише огиду, зневіру і страх. Безсмертне тільки знання, посіяне в душу людей: не сьогодні, то завтра воно дасть добрі врожаї.
Юнаки і дівчата! Ви пізнаєте закони числа і гармонії, щоб збагнути через них таємницю краси. Ви понесете в життя ті закони, щоб розсіяти пітьму марновірства і фанатизму. Життя ваших дітей буде радісне й величне: крім того сонця, що в небі дає нам дарунок божественних променів, ви запалите в небі своєї душі тисячі нових сонць — очей благословенного Геліоса!
Поважні батьки й матері, славетні громадяни Александрії! Ви підете таємничими шляхами мудрості, що їх проклали для світу шукачі божественних скарбів — Платон, Піфагор, Арістотель. Ви збагнете прихований смисл власного життя і Матері-Природи і зрозумієте всесильність знання. Колесо узвичаєного життя замикає вас у безвихідь постійності прагнень. Промінь філософії осяє вашу свідомість і покаже вам обрії іншого, прекраснішого буття!