— Що це, Миросю?
— Хоровод, Зореславе. То мої подружки мавки вийшли для нас у кільце, славлячи Хора — кумира зоряного, батька Яр-Дива і Зоре-Дива. Прислухайся, вони співають…
— Чую… А про що?
— Про кохання. Вони не відають інших пісень. І казали мені, що, окрім кохання, на світі все тлінне. Зло, розлука, убивство, невірність — то лише мара, людям здається, що воно є, а пізніше вони розуміють, що то тіні обману і втоми… Ось я покличу Росину, мою улюблену мавку. Росино, Росино!
Покотилася луна над лісом, колихнувся казковий хоровод, затихли звуки веснянки. Імлиста постать усміхненої мавки наблизилася до закоханих, простягла прозорі руки.
— Чого бажаєш, подруженько?
— Чи видиш щастя моє, Росино? Чи загорівся вогник нашої любові?
— Бачу, радію! Та зажди… хочу поглянути, яку квітку ви посієте для світу. Заждіте, щасливі люди, гляньте на квіточку власного серця…
Кільце мавок кружляє хутчіше, пісня звучить урочистіше, вже зрушили з місця стовічні дуби, глухо пританцьовують коренастими ногами, вже закружляли в бурхливому танці розпатлані верби, прокинулися в дуплах нічні сови, присвічуючи вогниками круглих очей, і зібралися на краю галявини поважні лісовики поруч з ведмедями, схвально вимахують зеленими лапами.
Зненацька посеред галявини загорівся барвистий вогонь, сипонув довкола полум’яним дощиком, розтанув на траві. А натомість розпукнулася прозора блакитна квітка, ледь видима у мареві місячної ночі.
— Нова квітка! Нове кохання! — щасливо загукали мавки, і в лісі залягла тиша. Росина підпливла до Миросі, схилилася перед нею в поклоні, лагідно усміхнулася Зореславу.
— Все наше царство дякує вам, люди, за нову красу. Тільки квіточка ваша незвичайна. Такої ще не було.
— Чому, подружко?
— Не відаю про те. Чую голос Матері-Землі. Вона мовить, що вашу квітку не скоро побачать люди…
— Невже наша любов недостойна інших квіток? — крізь сльози озвалася Мирося.
— О ні, подружко. Ваша квіточка — не на часі. її зможе узріти лише пробуджене серце онуків ваших. Вона — для майбутніх весен, подружко. Радій!
Глухо загриміли громи десь вдалині. Здригнулася земля. Дихнув понад лісом холодний вітер. Коло мавок і лісовиків розпалося, померкла блакитна квіточка на галявині. Мирося лячно притулилася до Зореслава.
— Що ж буде далі з нами, Миросю? — прошепотів Зореслав.
— Зажди, коханий. Не загадуй. Не лякай невидиму квітку. Хіба ти забув? Нема ні зла, ні крові, ні лиха. Є лише любов… лише кохання…
ВИБІР НАРЕЧЕНОГО
Цареві снився страшний сон. Буцімто сидить він на троні і видно йому всі краї царства: поля, ліси, озера, гори. Видно людей, котрі везуть йому данину, видно численні дружини воїв, готових рушити в похід, видно селища й городища, незліченні гурти худоби і поля золотих ячменів та проса.
І всі йому вклоняються, всі дякують за царювання, за ласку й щедроти. Зненацька відчуває цар, що йому одбирає руки й ноги, не може він ворухнутися, не може мовити й слова. Бачить теє радник Печерун, зловтішно посміхається, витягає з піхов меча і починає краяти царство на шматки. Що він діє? — жахається цар, а вуста його мертві, не чутно й слова. З’являються ще якісь воєводи, радники, змагаються з Печеруном за кращий шмат царства, той тягне собі далеке поле, той запихає в лантух густий ліс, той викопує озеро і несе його на край світу. І не дивується Горевій тим, що то ж химера, — бо як можна краяти царство на шмаття? — а одна лише думка тривожить його: не можна допустити цього, треба отямитися від сну, від непорушності, схопити за руку злодіїв…
Нажаханий і неспокійний, прокинувся Горевій, застогнав від болю в пораненім тілі.
— Вої мої, де ви? До мене!
Двоє чатових нечутно ввійшли до покоїв, наблизилися до ліжка.
— Чого бажаєш, царю?
— Підведіть мене до вікна…
Чатові підвели царя з ліжка, допомогли сісти на підвіконня. Він глянув униз, на дворище. Там покотом спали вої після святкової ночі, на торговищі чаділи недопалки вогнищ. Світлішало небо, блідли зірки, над кручами й словутинськими долами густішали тумани.
— Що за дивний сон? — бурмотів цар. — Невже я помру? А зі мною й царство моє розпадеться… О Перуне! Не дай статися такому лихові. Я ще не довершив свого задуму, рано йти до краю Світовида… А коли й так, то пошли мужа сильного для Миросі, щоб онук мій утвердив царство славне від краю до краю землі. Всі мої, кличте радника Печеруна, кличте доньку мою Миросю!