— Синку, синочку, — поривався до вежі Корінь, пробиваючись крізь кільце воїв. — Чого тебе потягло у прокляте сильце? Я ж казав тобі, молив! Не послухався! Пустіть мене до сина!..
— Йди геть, дурний чоловіче! — гримнув воєвода. — Не гніви царя! Все минеться, дай володареві охолонути!
Дівчата втішали Миросю, але вона не могла стримати ридання. До неї наблизився Боян, торкнувся сухою долонею чола.
— Втішся, дівчино. Чуєш? Не край серця передчасно.
Мирося втерла залите слізьми личко, з надією глянула на сліпого співця.
— Що нам робити, любий старче? Поможи, я тобі віддячу!
— Е, пусте мовиш. Нащо мені дяка? Аби кохання ваше не зміліло, не стало попелом. Ти ж хитра, а одразу у відчай впала…
— Яка я хитра? — схлипнула дівчина.
— Навіть мене обдурила, — осміхнувся Боян. — Хлопцем прикинулась. Я відчуваю — щось не те… потім здогадався… Розумна в тебе голова, а як прийшло до вузлика — тут і плачі пішли. З твоїм батеньком треба хитрощів і хитрощів! Давай зберемося десь у затишку та й погомонимо…
— Кажи, — припала до нього ясочкою дівчина, — всі мої подруженьки допоможуть тобі, тільки звели, що треба. Заради кохання ми на край світу підемо, аби любий мій став нареченим ладом!..
— Спочатку постав мені чару та нагодуй, — пожартував Боян. — А я вам пісню заспіваю. При пінистій чарі та під веселу пісню краще бесідувати. Веди мене, царівно, щось вигадаємо, не пропаде твій коханий…
ЖИВА ВОДА
СИЛЬЦЕ
Вої потягли Зореслава темними переходами, вкинули до льоху. Він боляче вдарився об каміння, схопився на рівні ноги, щоб знову змагатися з насильниками, та перед його носом грюкнули оковані бронзою двері, почувся зловтішний сміх воєводи Тирла, а потім у заґратованому віконечку з’явилося його баб’яче лице з ріденькими вусами, спотворене злобою.
— Царівни закортіло смердові? Мало тобі ягниць та кіз смердючих, забажалося в царські покої залізти! Ха-ха-ха! В кошарі твоє місце, покидьку! Там треба було й лишатися.
Зореслав не витримав їдучих кпинів, кинувся до ґрат, затряс їх, аж двері загули. Тирло відсахнувся, гидко вилаявся і пішов геть. Затихли кроки воїв, запала тиша.
Юнак забігав у тісній кам’яниці, зачіпаючи тім’ям низьку стелю. Бився грудьми об холодний камінь, гамселив кулаками по стінах, ридав від безсилого гніву, картав сам себе за необачність. Правду казав батенько: не покидай степу, рідного Словути, гаю темного! Орел у небі вільний! А сів на землю — вже не відає, куди потрапить: у сильце, в болото, а чи прийме в груди стрілу мисливську. Чого ж він домігся? За подвиг — темницю, за любов — зневагу! О Світовиде! Як мені забути чаклунську ніч, місячне марево, мавок серед галявини? А може, нічого й не було? Лише привиди серця… Є лише оце — наруга, жорстокість посіпак царських, самотина! А царівна забуде його… а може, й забула вже? Що їй пастух, біля неї хмари лицарів. Хоч дурні та нікчемні, зате боярського роду…
А цар? Як він міг так вчинити після того, як я його порятував? Навіщо мене вкинули сюди? Може, щоб я відмовився від царівни? А далі що? Знову кошара, кози, вівці? І чекання, нескінченне чекання… Ждати іншу любов? Кого ж він зустріне після такого полум’я? Хто відкриє йому таїну зачарованого лісу? Чия любов посіє зерна нової небувалої квітки? Хай навіть Мирося відмовиться від нього, хай стане зневажати, сміятися, а він в душі навіки збереже пам’ять про вогонь, що так солодко палив йому груди…
Минав час, у льоху згустилися сутінки. Певно, настала вечірня пора. Десь недалеко почулися кроки, гомін чатових, брязкіт мечів. Зореслав затряс двері, розпачливо крикнув:
— Люди, озовіться, в кого є жива душа!
— Чого тобі? — почувся байдужий голос, до льоху зазирнув вусатий дружинник, при мерехтливому світлі смолоскипа його очі ховалися в тінях брів. — Чого репетуєш?
— Я хочу додому, на волю! Де цар?
— Іч, який швидкий? — насмішкувато буркнув дружинник, підморгуючи волохатою бровою. — А чого ти сюди поперся? Нащо зачепив павутину царську? Ге? А тепер пищиш, як муха в павукових лапах. Терпи, терпи! Згадають тебе, прийдуть, покаєшся… гляди — випустять тебе!..
Зореслав одвернувся, сів у куточку льоху. Гидко й нестерпно було слухати їдкі речі дружинника. Краще мовчати й чекати. Не показувати страху перед царськими холопами. Краще смерть, аніж приниження перед нікчемними людцями, котрі забули, що таке воля!