— Як втече — то й з-під варти втече. А як не втече — то і так не втече. Піду і я, може, десь моя доля вінок сплітає…
А Мирося стояла в закутку вежі біля віконниці, ждала, дивлячись на просторе видноколо словутинської долини. На кручах уже палахкотіли вогнища, золоті іскри котилися стрімким потоком до небесного шатра, розсипалися там на темно-синьому тлі, ставали зірками, розпочинаючи вічну казку літньої ночі. Над гаєм котилися пісні. Мирося тремтіла від хвилювання — вирішується її доля. Все буде інакше віднині: нема дитячих забав, нема батька, нема царства! Є нова стежина — страшна, небезпечна, з якої вже нема вороття! І не треба…
Неподалік від неї прогупали важкі кроки дружинників, почувся безтурботний, веселий сміх Зорулі. Пора!
Мирося добігла до льоху, зашкребла у віконечко.
— Хто там? — озвався Зореслав.
— То я, наречений мій, — прошепотіла царівна.
Юнак метнувся до дверей, притиснувся до ґрат, побачивши в сутінках кохане личко, болісно застогнав.
— Для потіхи так мене назвала?
— Зореславе, я покохала тебе одразу, як зустріла в степу! Навіщо ж гризота? Не я винна, що тебе вкинули сюди. Ти одгадав мої загадки — сам Яр-Див велів, щоб ти став моєю дружиною. Я супроти долі не рушу. Серце моє горить!
Юнак взяв її пальці до своїх долонь, почав цілувати.
— Соколице моя! А я вже гадав, що ти покинула мене в неволі!
— Я гомоніла з Бояном. Тобі треба втікати…
— А ти?
— Я з тобою…
— Не хочеш бути царицею?
— Навіщо мені царство? — тихенько засміялася дівчина, пестячи пальцями юначе личко. — В очах твоїх все моє царство.
— О Перуне! Тепер мені не страшна й темниця!
— Але ж пора визволитися з неї. Ми придумали ось що: вночі викрадемо ключ, він у радника Печеруна. Як засне, Зоруля підкрадеться…
— Згода! — стиснувши їй руку, прошепотів Зореслав.
— Нині Купала, довкола вогні, галас, ніхто не почує! А ми до світання будемо вже далеко, там жодні царські посіпаки нас не дістануть. Цсс! Хтось ходить. Я біжу, коханий! Надійся!..
Вона побігла до виходу, біля сходів лицем до лиця стрілася з Печеруном. Він схопив царівну за руку сухими пальцями, зазирнув їй в очі гострим поглядом.
— Де була, царівно?
— Пусти! — застогнала Мирося від болю. — Як ти смієш так зі мною розмовляти? Пусти!
Радник відсторонився, проте заступив шлях вниз, до виходу.
— Знаю, була біля пастуха. Цар звелів замкнути його, а ти волю батькову порушила, бачишся з ним…
— Сором царському радникові бігати за дівчатами, слідкувати!
— Не ганьби мене, турботи про царство не дають мені спокою. Цар недужий, а ти…
— Що я? — з викликом глянула на нього Мирося.
— Закохалася в смерда, в пастуха…
— Може, ти мені кращого нареченого знайшов? — спалахнула царівна від образи.
— А хіба мій син не кращий?
— О Перуне! — сплеснула в долоні Мирося. — Ти ж сам відаєш, який він в тебе дурень!
— Я хочу лише одного; врятувати тебе! — простягаючи до неї кістляві руки, палко зашепотів Печерун. — Цар в гніві! Гадаєш, він щасливий тим, що пастух врятував його в бою? Хе-хе! Нема нічого гіршого для володаря, ніж комусь завдячувати рятунком! Володарі не прощають своїм рятівникам. А тим паче, коли рятівник тягнеться до вінця царського…
— Брехня! — скрикнула Мирося. — Зореславові нічого не треба. Хай цар звільнить його, і ми покинемо Витич…
— Те-те-те! Бреши комусь іншому. Пастух не такий простакуватий, як тобі здається. Та й ти… Все ж таки царівною бути легше, аніж пасти ягнят.
— Не ятри моїх ран, підступний діду! — простогнала Мирося. — Чого тобі треба?
— Май хоч крихту розуму.
— Твої слова напоєні злом і отрутою…
— Гляди! Все одно станеш жоною Мечика!
— Нізащо!
— Сама попросиш про це! — крикнув радник услід дівчині, яка хутко бігла вниз по сходах. — Не відаєш, дурна царівно, що одкидаєш! Зроби свого пастуха воєводою, пошли його воювати інші царства. Ти станеш царицею над широкими землями. Ти підтопчеш під ноги незліченні народи! Чуєш?
Мирося не відповіла, пірнувши в зачаровану купальську ніч, напоєну співом і веселощами, зоряними узорами і мерехтінням незліченних вогнів. А на душі Печеруна було невесело, там клубочилася їдуча змія. Спинившись біля царських покоїв, він замислився. «Ба! Що я собі гадаю? Є прехитра штука! Все станеться так, як я замислив. Хай спробують виприснути з мого сильця!»
КЛЯТВА