Зореслав кинувся до торговища, там серед майдану гоготіло велетенське багаття, в його світлі витичці кружляли з товстопузої бочки меди, співали веселих пісень. Ремісники, вої, а то й прості гречкосії, обнявшись, виходили у коло і довбали землю бронзовими підковами, примовляючи до ладу:
Хлопці побачили Зореслава, радісно загорлали, загоготіли, потягли до багаття; хтось зачерпнув здоровенним ковшем меду, підніс юнакові.
— Пий, лицарю, радій з нами!
— Не до того мені, люди! — одбивався юнак. — Чи бачили мого батька? Де він?
— Бачили! — гукали витичці. — Гомонів з нами, щоб визволити тебе з льоху. А ми йому й кажемо: згода! А чого ж! Ми добряче погуляємо — і до діла! Розженемо воїв Горевієвих та й випустимо хлопця. А ти — глянь! — вже й сам вискочив! Ха-ха! То нам і легше від того. Станемо всю ніченьку кружляти меди, аж до раночку! Пий, Зореславе, пий!
Юнак ледве вирвався з дружніх рук хлопців, побіг до кручі, де на високому вилобні Дивич-гори звсігди збиралися хлопці й дівчата, щоб славити Яр-Дива, Срібен-Дива, Зоре-Дива або Великого Купалу. І нині там палали вогні, метушилися в димному мареві постаті веселих людей, верещали захоплені діти, стрибаючи через багаття. Палаючі колеса, розкидаючи іскри, котилися з круч у долину, залишаючи в повітрі запах ялівцю. На цуті юнак стрівся з Зорулею, дівчина тягла обіруч двох воїв, а вони щось несусвітне лепетали. Уздрівши хлопця, страшенно здивувалися, витріщившись на нього, як собака на їжака.
— Гм! Ми гадаємо, що він у льосі, а він… ги! Ти й справді ведунського батька син…
— Втік, Зореславе? — схвилювалася Зоруля.
— Та ні! — з досадою відповів, юнак. — Випустив мене цар. Де Мирося? Де батько мій? Веди мене…
— А ми? — ображено гукали дружинники, плентаючись слідом за дівчиною. — Ти ж нам котка обіцяла, приспати нас…
— Відьма з Ведмежої Долини хай вам співає, — засміялася Зоруля.
Підхопила хвиля дівчат та парубків, закружляла в нестримному танці полум’яної стихії. Юнак перескочив понад одним багаттям, другим, третім, жарке нутро пломеню дихнуло в обличчя, збадьорило. Дівчина потягла його далі вузькою яругою, що вела вниз, до Словути. А вслід їм котилася прадавня мелодія купальської пісні:
Пісня віддалялася, затихала. Ріка дихала паркими туманами. Між стовбурами вікових дерев замиготіло полум’я, біля нього колихалися тіні. Назустріч метнулася тонка постать Миросі.
— Хто це?
— Бери свій скарб! — сміялася Зоруля, жартома штовхаючи Зореслава в спину.
Царівна кинулася юнакові на шию, обняла його, палко цілуючи у в очі. Потім відсторонилася, потягла до багаття. Підвівся Корінь, зворушено сказав: