Хлопці одсипалися після важкої путі, навіть їсти не хотілося. На світанку за ними прийшли. За ворітьми, біля кам’яної стіни, били копитами землю осідлані коні. Окрім господаря, слов’ян вітав ще низенький хлопчина з вузькими очицями, вбраний у білу сорочину й такі ж штанці. Зореслав хотів щось запитати, та господар притулив пальця до вуст, дав знак сідати на коней.
Їхали довго, цілий день. Спочивали й годували коней в скелястій ущелині біля вогню. Поруч гримотів у долині прозоро-зелений потік, у густих заростях пронизливо верещали сміховинні створіння — мавпи, яких побратими бачили вперше в житті.
— Наче людина, — дивувався Дуб, дивлячись, як тварини вихоплюють одна в одної з рук плоди. — Тільки що з хвостом…
— Розкажемо вдома — не повірять! — заливався сміхом Вітрограй.
Ще дві доби мандрували побратими вслід за мовчазним провідником. Гори повищали, піднялися у дивоколі величною вартою, заіскрилися крижані шапки на верхів’ях. Коням вже важко було йти вузькими стежинами над глибокими прірвами, інколи доводилося спішуватись і обережно пробиратися крутизною, ведучи тварин за вуздечку. Нарешті під вечір вони дісталися високого плаю, там побачили хатину із смолистих хвойних дерев, покриту тесом. Назустріч їм вийшов високий дід з палицею в руці, допоміг розсідлати коней, мовчки повів до житла. На цупкій циновці старий посадовив гостей, запропонував молоко й дикий мед, а опісля звелів спати.
На світанку юного провідника вже не було, а з ним щезли й коні. Дід знаками показав, що далі треба йти пішки…
Скелі громадилися до неба, нависали над головами, загрожували розчавити необережного. Провідник пробирався поміж кам’яними велетами легко й упевнено, не оглядаючись, а побратими не могли позбутися тривоги, хоч на душі було урочисто й святково.
Дихати стало важче. Всюди розчахувалися грізними пащами безодні, десь внизу клекотіли, бурунилися потоки, але так глибоко, що до стежини навіть не долинало шуму.
Тиша, барвисті скелі і небо.
Інколи Зореславові здавалося, що все це сниться. Йдуть вони понад крутизною, прямують у таємничу далечінь, прагнуть сягнути чогось жаданого… і не можуть прокинутися.
Спадали сутінки. Провідник запалив смолоскип, вів побратимів сторожко, обережно. Багряне коло вогню вихоплювало з мороку невеликий шмат стежини, а з боків тремтіла, дихала невідомістю й неспокоєм зловісна імла.
Лягли спочивати опівночі. Вдосвіта встали, знову йшли цілий день, спочивши лише раз, щоб зварити затірки з ячної муки.
Минув тиждень. За той час мандрівники не зустріли жодної людини. Лише інколи на скелях можна було уздріти полохливих кіз та круторогих баранів.
Нарешті провідник вивів слов’ян до берега вузької повноводої річки. Між чорно-багряними скелями пінився водокрут, а далі, подолавши перепону гострозубих порогів, стрибав у моторошну прірву, що дихала вологістю зеленавих туманів.
Провідник зупинився на маленькому виступі під віттям високого, буйного деодара — блакитного гірського кедра. Запалив багаття, дав знак побратимам сісти довкола. Порушивши довгу мовчанку, сказав:
— Залишаю вас, шукачі. Ждіть судженого. Далі хай вас веде карма і воля зоряних синів…
Він повернувся, щоб іти. Зореслав зупинив його запитанням:
— Кого нам чекати, друже?
Дід кивнув у бік річки, нічого не сказавши.
— Що таке карма? — перепитав яровит.
— Те, що ви заслужили власним подвигом і серцем, — сказав провідник, дружньо глянувши на побратимів. — Те, що обійти марно. Ваша доля…
Він вже не оглядався і зник так хутко, ніби його й не було. Хлопці переглянулися занепокоєно, ніхто не хотів порушувати мовчання: надто величні гори чатували довкола їх, надто урочисто співала віковічну пісню річка.
Зненацька до їхнього слуху долинули звуки падаючого каміння. Хтось спускався згори понад берегом. Хлопці насторожилися. Кущі гірської шипшини розступилися, і мандрівники побачили високу постать людини у жовтогарячій одежині, в конічній шапці такого ж кольору. Обличчя невідомого світилося усміхом, темні очі дивилися з-під густих брів спокійно, дружелюбно. Він приклав долоні до грудей, мовчки сів до вогню, простягнувши руки до пломеню. Дивився в танцююче багаття зосереджено, мовби робив важливу невідкладну справу. Нарешті тихо запитав: