— Мурашник, — сказав не обертаючись.
А їй ця панорама тішила очі — і білостінні будинки, і шпилі церковок, і широке плесо Дніпра.
— Чого ти так… про людей, Іване?
Різко обернувся, наче його струмом ударило.
— Хіба не так? Чим вони відрізняються від мурахів? Працюють, вирощують потомство, вмирають… І хоча б один замислився: а навіщо цей спектакль? Який сенс? Задано програму — от і живуть.
— Поглянь краще на Дніпро — яка краса! Острови, наче хмари…
— Краса, краса, — дратуючись, повторив, ніби хотів зіжмакати слово. — Треба шукати першооснов, а не декорацій.
— А може, насамперед треба просто жити?
Ковзнув поглядом по її обличчю — посіріло, вже й зморшки проступають. Звичайно, їй хочеться сімейного кубла, в її товаришок уже дорослі діти. Але не пожалів, не втішив.
— Жити… А хіба ти досі не жила? Писала дисертацію, потім лекції… Як на мене, то чим більше сірої речовини введено в процес мислення, тим яскравіше життя.
— О, ти завжди охоче філософствував, — обізвалася з гіркотою в голосі. — Не випадково ж хлопці прозвали тебе Мудрим.
— Я не ображаюся. Мудрість — не гандж.
Болісна гримаса з’явилася на її обличчі, брови зійшлися докупи, і на якусь мить його пройняв жаль.
— Та ти не переживай, Надійко. Скривилась, як ображена дитина.
Справді, вона ледве стримувала сльози, важко дихала. Нарешті обізвалася:
— А хто ж нам поверне… втрачені роки?
— Втрачені? — Він жорстко поглянув на неї, та все-таки стримався. — Ти ж закінчила дисертацію. А я… теж не змарнував часу. Я зробив таке відкриття…
— Облиш. — Надія пересмикнула плечима. — Я вже чула про це… І не раз.
Мудрий насупився.
— Знову з тобою не можна поговорити по щирості. Одразу якісь кпини… Та ти б раділа, що я завершив таку роботу. Морочився цілими ночами, аж сусіди почали скаржитись.
«Справжній ізолянт, — подумала Надія. — Хоч в їхній лабораторії — чималий колектив, але він займається лише своїм…»
Іван підозріливо повів очима довкруж, прошепотів:
— Ходімо звідси, якісь два типи огинаються, в одного дипломат… може, з магнітофоном.
— Та облиш…
— Було б наївністю думати, що в Києві немає ворожих агентів.
«Що з ним? — подумала, ступаючи по асфальтовій доріжці. — Він дуже змінився… Сьогодні якийсь особливо дивний».
— Начитався детективів? — спитала з іронією.
Він тільки зиркнув з-під насуплених брів, мовчав, аж поки не відійшли на чималу відстань.
— Якби ти знала, який прилад мені вдалося… — зашепотів їй на вухо, обдаючи щоку гарячим диханням.
— Прилад?
— Еге. — Він оглянувся, чи нікого нема поблизу, примружив очі. — Я сконструював Гравітаційну антену.
І поки вони йшли кривулястим узвозом повз Андріївську церкву, спускаючись до Подолу, гарячковим шепотом розказував і розказував.
— Зрозумій, я мусив… на ці роки… забути про все особисте, інакше нічого б не досяг. Не я перший замислився над сенсом життя, над таємницею Всесвіту, про це думали ще давньогрецькі філософи, але… Я перший маю можливість нарешті одержати відповідь!
— Є така можливість? — знову не без іронії спитала Надія.
— Ось вона! — Іван трохи відхилив полу пальта, і дівчина побачила невеличкий плескатий апаратик у чорному футлярчику, що висів на ремінці через плече. Пола знову прикрила апаратик від сторонніх очей.
— Тобто?
— Це Гравітаційна антена, з її допомогою я встановлю зв’язок із центром Всесвіту.
Надія подивилась на нього з острахом: що за химери?
— Центром Всесвіту? — перепитала. — О боже, яким центром?
— Та вже ж не геометричним, такого немає. В кожному разі, його неможливо визначити. Та це мені й ні до чого.
— Ну тоді…
— Слухай уважно. Я не буду зараз говорити тобі про тонкощі світобудови, про її високий ступінь упорядкованості, що й забезпечило виникнення і розвиток життя на Землі, в тому числі мислячої матерії. А от давай візьмемо живу клітину. Тобі, певне, відомо: наука розкрила складну структуру цього біологічного комбінату, розпізнала тонкі біохімічні реакції, наслідком яких є саме життя. Детально досліджено, наприклад, зародкові, ембріональні клітини. І що ж виявилось? Однакові на першій стадії розвитку, вони, проте, в подальшому розвиваються не однаково, дають початок різним організмам. Чому? Ти скажеш: програма, код, закладений у генах. Це так. Але звідки ж взялась ця програма, як вона виникла? Цього наука ще не розкрила. От я, й хочу…