— Міг би хоч подзвонити, — осміхнулась Надія.
— Навіщо? Поки я добирався, ти ще поспала цілих півгодини. Так і завтра буде, й післязавтра, доки не напишу дисертації. А що? Нема чого марнувати вечори на зітхання!
— Краще ночі?
— Ага, після роботи.
Попросила його вийти в коридор, потім, надівши легкого квітчастого халата, спровадила на кухню, де мама вже готувала вечерю.
— Де ж ти пропадав, що так давно не озивався? — спитала Надія, підсовуючи йому яєчню на кухонному столику. — Може, весь час на дзвіниці сидів?
Її обличчя пашіло — чи то від холодної води, чи від хвилювання, в голосі чулася легка іронія. Іван усе це вловлював, милувався нею, а дівчина ніяковіла ще дужче.
— Та побував і на дзвіниці…
— Ну й що? — її очі зблискували усміхом. — Випробував свою антену?
Іван відповів не зразу. Крутнув головою у бік Надіїної матері, що стояла біля плити, ніби й не звертаючи на них уваги, трохи виждав, потім пробурмотів:
— Та що ж, коли взятися, то можна й голкою тунель пробити…
— Пробив?
— От бач, ти іронізуєш… — Іванові брови нахмурились. — А сталася всесвітньо-історична подія.
— Ну, розкажи, розкажи! — похопилась Надія, боячись, що він образиться.
— Розповісти? Але ти ж все одно не повіриш. Серед буденщини — раптом велике, яскраве, незвичне…
— Чому ж… — Надія вибачливо усміхнулась. — Ми вже готові до несподіванок.
— Ну, тоді я тобі скажу: мені вдалося, просто пощастило встановити контакт…
— Який контакт? Я ж запитую про твою антену.
— А навіщо ж я її конструював, як не для космічного зв’язку!
— І що, встановив зв’язок… з тими… суперменами, що вдалися до велетенського експерименту, як ти казав?
— Шукав одних, а наткнувся на інших… — Іван знову покрутив головою і замовк. Відсунув порожню тарілку. — Я б не заперечував проти чорної кави.
— На кого ж ти наткнувся? — спитала Надія, підвівшись із-за столу, щоб дістати в буфеті банку з розчинною кавою.
— Я розмовляв… — Іван зробив паузу, помітно було, що він вагався, казати чи ні. — Майже годину розмовляв із своїм двійником. У нього теж є отака Надія, тільки вони вже одружилися…
Надія так і застигла з чайником у руці, а її мати, яка ніби й не дослухалася до розмови, сплеснула руками, видивилась на Івана, тяжко зітхнула.
— Ой лишенько! Оце домудрувався…
Поквапно вискочила з кухні, щось бурмочучи про себе. Іван криво усміхнувся:
— Бач, твоя мама вже повірила…
— Ти її налякав. Ну, хіба ж можна так жартувати?
— Я не жартую.
— Перестань.
Каву пили мовчки. Іван поглянув на годинника:
— Мені пора.
— Може, завтра… чи пак уже сьогодні сходимо в кіно? — примирливо обізвалась Надія.
— Я ж сказав: працюю. — Іван щільніше прихилив скляні двері. — Пишу про цей контакт…
— О, коли б справді… — не сказала, а проспівала Надія, звівши очі вгору. — Ти б став доктором!
— А може, й стану, — пригорнув її за плечі. — Ну, я пішов. До побачення.
— Щасливо, упертюх! — Надія весело підштовхнула його до виходу.
А було так. На Лаврській дзвіниці Іван приєднав свою антену до позолоченою хреста. Зробити це було нелегко, і наш заповзятець мало не зірвався вниз, на дзвони. Гамуючи дріж у колінах, осідлав бантину, обіперся плечем об дерев’яну крокву і так дожидався вечора. За його розрахунками, які згодом підтвердились, Сонце своєю величезною масою перешкоджатиме гравізв’язку, викликаючи завихрення хвиль. Отож, здійснювати спробу треба було після того, як цей потужний гравітаційний конденсатор сховається за обрій, і то не зразу.
Час минав повільно, та хіба Іванові позичати витримки, терпіння? Сидів, зігнувшись у три погибелі, перебирав у голові різні варіанти свого звернення до тих, хто сконструював видимий Всесвіт і, певне, доглядає його, як майстер-годинникар свої хронометри. Зрештою, зупинився на імпровізації — думка в нього чітка, а в які слова виллється, не має значення. Зрозуміють. Якщо вже вони прилучилися до всеосяжної мудрості, викреслили орбіти електронів і галактик…
Раптом Івана охопив страх, пройняв кожну клітину мозку: як він міг наважитись? Помислити? Отака мізерна грудочка протоплазми… Це ж тільки уявити собі… А втім, як подумаєш, в тому ж то й полягає парадокс — незмірно мале і незмірно велике зумовлюють одне одного, та інакше вони й існувати не можуть. Мале у великому і навпаки — велике у малому. Така діалектика. То чому ж він не може поцікавитись… Мусить! І тут не якась зарозумілість, а жага мислячої матерії.