— Може, досить… є… є… теоретизування, — сказав, поглянувши на Липського. Той хотів ще щось сказати, але тільки подивився на шефа.
— Зараз починаємо.
Склав свої папери і, вже сходячи з трибуни, засунув у кишеню.
Натомість у його руці де й взялася невеличка картка — він простягнув її Полі:
— Оце прошу для початку, так би мовити, епіграфом.
Поля прочитала текст і примружила очі, дивлячись через голови присутніх на Сєву.
— Записуй! — гукнув Липський. Сева записав. — Тепер прочитай уголос!
Хлопець підвівся, постояв, переступаючи з ноги на ногу, поклав шолом на стільця.
— Тобі що — мову одібрало? — загарячкував Липський. — Читай!
— Та тут… — ніяково проговорив Сєва. — Може, не треба?..
— Читай, читай! — залунало кілька голосів.
Сєва підніс аркушик до очей, певне, щоб не дивитись на законодавця телепатії, і проголосив:
— Липський — перезрілий аспірант.
У залі вибухнув сміх, навіть шеф запирхав у долоню.
— Що-о? — В пошукача вченого ступеня округлилися очі. — Я ж зовсім не те… Ви що — змовились?!
— А що там на його картці?
Секретарка метнулась, як чорна кішка, і через Федорове плече вхопила картку, що лежала на столі перед Полею, та й прокричала в зал:
— Тут ось що: «Липський — першовідкривач телепатії»! Скромненько!
Липського наче окропом облило. Він схопився — аж секретарка шарахнулася, — і тут же, коло столу президії, почав робити зарядку.
У залі знявся шум, галас. Директор підвівся, поцокав олівцем по графину:
— Продовження експерименту, мабуть, давайте… є… є… перенесемо на сприятливіший день. Не заперечуєте, колеги?
Ніхто не заперечував. Через кілька хвилин зал спорожнів, лише декілька цікавих дивилося на просценіум, де закінчував зарядку «перезрілий аспірант».
«Раз-два, раз-два, — командував у думці Липський. — І ну його все к бісу — і дисертації, і кандидатство, докторство. Краще піду в школу фізкультурником!»
Віра-Віруня
— Алло! Я слухаю.
Кузьма Пробус притиснув телефонну трубку плечем до щоки і, слухаючи, застібав піжаму. Зав. відділом науки цікавився, коли він здасть матеріал.
— Та от, занедужав, — перебільшено кволим голосом говорив Пробус. — Ще в дорозі почав. Основа вже є. Ну, в цілому контури уявляються. Так, звичайно. Дякую. Постараюсь.
Поклавши трубку, Пробує почовгав до кушетки. Правду кажучи, він уже шкодував, що взявся написати статтю про «цю спритну ворожку», як висловився завідувач відділом науки. Тоді, під час розмови в його кабінеті, завдання здалось легким — не праця, а прогулянка. Усе ж ясно, як двічі по два. Молодичка із середньою освітою, будівельниця (маляр, штукатур) «перекваліфікувалась» на медика! «Лікує» просто так, без медикаментів, і довірливі люди потрапляють їй на гачок. Вивести аферистку на чисту воду — хіба ж не приємно?
Але скрізь, куди тільки не потикався Кузьма Пробує, чув майже одне й теж:
— Віра? Віруня? О, то золота людина!
Матеріал чинив опір, потрібно було напружувати сили, а їх саме й не вистачало. Останнім часом Пробує почувався кепсько, — через постійний головний біль швидко втомлювався, а під вечір ледве міг доплестися до своєї потертої кушетки. А це відрядження до райцентру Воляки зовсім вимотало. Не маючи ні апетиту, ні бажання щось там шукати в холодильнику, розігрівати, Кузьма Пробус плюхнувся в постіль і заплющив очі. Зненацька побачив себе зовсім голим серед снігу. Відчував, знав, що то він, і водночас дивився на себе збоку — трохи зігнута біла постать, а навколо сніг. «Та я ж замерзну, — лячно подумав, — ніякого ж прихистку… А он сонячна доріжка, хоча б устигнути, може, там тепліше, хоч і сніг». Вузенька доріжка починалася неподалік, навкруги був холодний морок, тільки ця смужка світилася, і він заспішив туди в надії зігрітися, порятуватись. А доріжка плавно здіймалася вгору.
Ступити на ту примарну сонячну еспланаду він так і не встиг — усе миттю зникло: і сніги, і золотиста смужка. Чиясь рука торсала його за плече.
— Та прочумайся нарешті!
Кузьма розклепив повіки і полегшено зітхнув: над ним схилилась дружина.
— Ти що, цілий день спиш? А я дзвонила з роботи… Ну як з’їздив?
Кузьма притулив Тамарину руку до щоки, обізвався сонним голосом:
— Та як… Мабуть, простудився, скрізь сніги.
— Які сніги? Де? Ще ж тільки жовтень!
— Пробач, це мені наснилось.
— Ну, а як феномен тієї… Віри?