— Телевізію дивишся? Вмикай сьомий канал!
— Передають новини науки — може, поцікавишся?
— Швидше вмикай сьомий канал — сенсація!
Сповістив і мамі:
— Мерщій до телевізора — почуєш і побачиш те, про що мріяла!
Мадам Кук-Соммерс тільки й встигла прошепотіти: «Таки спрацювали гени…»
Тим часом екранна красуня просторікувала, як було непросто добитися інтерв’ю в нащадка Нобелівського лауреата і яку велику люб’язність виявив кореспондент журналу «Нью саєнс», записавши бесіду з ученим не лише на магнітофонну, а й на відеострічку.
Джеймс нетерпляче кружляв по лабораторії. Кортіло, щоб швидше вибухнула сенсаційна бомба, ну та нічого, нехай теревенить. Зрештою, вся ця вода — на його млин. Він таки теоретик, біс його мамі! Те, що він вивідав у тому… е-е… Барбікен-центрі, пройшло через його мозок, всоталося… І хто ж наважиться… Та и те сказати: хіба ж це погано вихопити добре підсмажений каштан?
Тим часом на екрані з’явилося його обличчя. Вираз трішечки перенахмурений, ну, та нічого, йдеться про серйозні речі, тут не до усмішечок. Запускати руку в чуприну, може б, і не варт… А взагалі, цей Патрик — молодчина! От і сама формула крупним планом.
— Чи не змогли б ви прокоментувати ці знаки для наших глядачів?
— От якби ми мали надпотужний синхротрон, то в ньому відбулася б отака реакція, — зазвучав його впевнений голос, і рука піднесла вгору списаний аркуш. — У цій формулі розкрита одна з найбільших таємниць світобудови: слабка ядерна взаємодія. Звичайно, людям, не втаємниченим у теоретичну фізику, ці знаки мало що скажуть. Зате фахівці… — Тут Кук-Соммерс криво посміхнувся. — Хоча Ейнштейна зрозуміли всього десятків два учених…
Це ефектно: заручитися підтримкою одного з великих.
— А що скаже Няумуко — електронний друг ученого?
Робот зблискує скляними очима, комічний, ну достеменно живий.
— Таким відкриттям пишався б найдосконаліший комп’ютер!
Кук-Соммерс (не на екрані, а в лабораторії) гукнув:
— Дивись, дивись, Няумуко! Впізнаєш себе?
— Так, це моє дзеркальне відображення.
«Мудрий з біса, — подумає Кук-Соммерс, — ніхто ж йому не підказував, сам змикитив. Як людина. Гірше, коли людина як машина, хоча й електронна…»
Були й ще запитання, цей Патрик добре набив руку, вміє «оживити» сухий матеріал, спитав навіть, чи є наречена, і він мало не обмовився про Мізинчика, та вчасно схаменувся, на екрані це помітно: хапнув повітря ротом, вибалушив очі, ну та нічого, все о’кей. Бомба вибухнула: ось воно — епохальне відкриття!
Кук-Соммерс потирав руки від солодкого самозадоволення. Гарненька дикторка, усміхаючись, оголосила:
— А тепер слово нашому науковому коментатору…
Джеймс поморщився: коментатору? Приший кобилі хвіст. Дивився на екран спочатку насторожено, підозріливо, а далі… його почала розпирати лють. Що він собі дозволяє, цей хамило?! Одна пика чого варта…
А коментатор тим часом вправлявся у красномовстві, в’їдливо висміюючи і «відкриття», зроблене Кук-Соммерсом, і самого «вченого».
— Ні, в нас іще не перевелися таланти, хоч їх і не сіють і не поливають! — іронізував цей крокодил. — А яким ефектним методом вони рухають науку вперед! Ви чули, що сказав наш дослідник: «От якби ми мали надпотужний синхротрон…» Достоту як у тій байці:
Ось така наукова підвалина блискучої гіпотези нашого вельмишановного…
Кук-Соммерса ніби пружиною підкинуло, підбіг до телевізора і щосили вдарив ногою по екрану. Огидна коментаторова пика розсипалась на друзки і миттю зникла.
— Телепень! Дундук! Заглянув би в майбутнє…
Почувся зумер телефону. Робот, що досі непорушно стояв біля столу, взяв трубку.
— Вітаю, міс Една.
Рівний, майже без інтонацій, роботів голос подіяв на Джеймса заспокійливо. Провівши долонею по своїй рідкій чуприні, він підійшов до апарата. Невже вона слухала того… блазня? Ні, Една клопочеться своїм. Та порода, яку вони підібрали для аналізу, зникла, ну, розтопилася, наче крижина, випарувала, її нема. Чи не міг би…