Важкі портьєри відділяли вхідну частину кімнати від задньої. Саме там Есклармонд давала свої поради. Оскільки зараз у неї не було відвідувачів, то портьєра була відхилена, і за нею виднілися глиняні горщики, що стояли рядком на довгих полицях. Букети квітів та пучечки висушених трав звисали просто зі стелі. На столі стояла лампа, ступка й товкач — двійник такого ж самого, як у Алаїс. Це був весільний подарунок від Есклармонд.
Неподалік стояла драбина, нею Есклармонд і Саже підіймалися на узвишшя, на якому спали. Зараз хлопчик сидів саме там і навіть скрикнув, побачивши, хто до них прийшов. Він зістрибнув униз по щаблях та обійняв дівчину за талію. Одразу ж по цьому він узявся розповідати про всі ті речі, які бачив і зробив відтоді, як вони зустрічалися востаннє.
Саже був чудовим оповідачем історій, він наповнював їх прекрасними описами та барвами, а його бурштинові оченята починали світитися від хвилювання, коли він говорив.
— Саже, треба, щоб ти передав кілька листів, — сказала Есклармонд, давши йому трохи відсапнути. — Пані Алаїс пробачить тобі.
Саже вже хотів був заперечити, але, глянувши на свою бабусю, одразу ж передумав.
— Це не забере в тебе багато часу, — додала вона.
Алаїс розкуйовдила йому волосся.
— Ти дуже спостережливий, Саже, і маєш прекрасний хист розповідача. Можливо, одного дня ти станеш поетом, коли виростеш.
Він похитав головою.
— Я хочу бути рицарем, пані. Я хочу битися.
— Саже, — суворо повторила Есклармонд, — а тепер послухай мене.
Есклармонд називала імена людей, яких повинен був відвідати хлопчик, а потім переказала йому звістку про те, що за три дні двоє катарських священиків з Альбі прийдуть у гайок на сході від передмістя Сен-Мігель.
— Ти запам’ятав повідомлення?
Саже кивнув.
— От і добре, — посміхнулася Есклармонд, цілуючи онука в маківку. Потім вона поклала палець до губ, — тільки ж пам’ятай, треба розказувати це лише тим, про кого я тобі говорила. А тепер іди. Чим швидше вийдеш, тим скоріше повернешся і тим більше історій зможеш розповісти пані Алаїс.
— А ви не боїтеся, що за ним будуть стежити? — спитала Алаїс, коли за хлопцем зачинилися двері.
— Саже розумний хлопчик, він знає, що говорити можна тільки з тими, кому було призначене повідомлення, — Есклармонд нахилилася і затулила віконниці. — Хто-небудь знає, що ви тут?
— Тільки Франсуа. Саме він сповістив мене, що ви повернулися.
На обличчі Есклармонд з’явився дивний вираз, але вона нічого не сказала. Хай все залишається так, як є.
Вона сіла за стіл і жестом запросила Алаїс сісти.
— А тепер скажи-но мені, Алаїс, чи була твоя подорож до Без’єра вдалою?
Алаїс зашарілася.
— Ти теж про це чула?
— Уся Каркассона знає. Подейкували про різне. Я стурбувалася, почувши про це, і поспішила швидше приїхати одразу після нападу на тебе.
— Ти й про нього вже знаєш? Ти так і не дала ніякої звістки про себе, тож я гадала, що тебе досі немає в місті.
— Усе було інакше. Я повернулася до Шато того-таки дня, коли тебе знайшли, але Франсуа не дозволив мені ввійти. За наказом твоєї сестри ніхто не міг відвідати тебе без її особистого дозволу.
— Він нічого не казав мені, — збентежено промовила Алаїс, — і Оріана, звичайно, теж, хоча це мене дивує менше.
— Чому?
— Оріана наглядала за мною зовсім не через любов до мене, або мені просто так здалося, — Алаїс зробила паузу. — Пробач, будь ласка, що я не попередила тебе про свої плани, але час між рішенням та власне його виконанням був надто коротким і не дав змоги цього зробити.
Есклармонд тільки відмахнулася.
— Дозволь розповісти тобі, що сталося, поки тебе не було. Кілька днів потому, як ти залишила Шато, приїхав чоловік і розпитував про Рауля.
— Рауля?
— Хлопця, який знайшов тебе у фруктовому садку. — Есклармонд криво посміхнулася. — Знайшовши тебе після нападу, він зажив деякої слави, бо перебільшив свою роль у цій справі такою мірою, що якби ти його чула, то подумала б, ніби він сам-один бився з цілою армією Саладдіна, щоб тільки врятувати тобі життя.
— Я його зовсім не пам’ятаю, — відповіла Алаїс, похитавши головою, — як гадаєш, він щось бачив?
Есклармонд стенула плечима.
— Я не впевнена. Тебе не було більше дня, коли здійняли тривогу. Не можу повірити, що Рауль бачив сам напад, тоді б він розповів про це раніше. У будь-якому випадку чужинець знайшов Рауля і привів його до таверни Св. Іонна Євангеліста. Він пригостив його пивом, підлестив його. А Рауль же насправді є лише хлопчиськом, попри всі його оповіді та вихваляння, і до того ж досить бідного розуму. Коли настав час зачинятися на ніч, Рауль уже не міг пересувати ноги. Його товариш по чарці запросив його до себе додому, щоб той, мовляв, не вскочив у халепу.