Пелетьє торкнувся грудей, де просто кола серця лежала Книга Симеона.
Алаїс прокинулася від сильного удару віконниці в стіну. Вона підвелася, позіхаючи, але серце сильно калатало. Уві сні вона знову була в лісі під Курсаном, руки зв’язані, вона намагалася вибратися з грубого мішка.
Алаїс підняла одну з подушок, ще теплу від сну, і притисла її до грудей. Запах Гільєма досі витав над ліжком, хоча він не спав поруч із нею понад тиждень.
Почувся удар іншої віконниці в стіну. На вулиці лютувала гроза. Вітер завивав серед веж, намагаючись позривати дахи. Алаїс пригадала, що попросила Ріксанду принести їй щось попоїсти.
Ріксанда постукала у двері й тихенько зайшла всередину.
— Пробачте мені, пані Алаїс. Я не хотіла будити вас, але він наполягає, що це терміново.
— Гільєм? — швидко спитала Алаїс.
Ріксанда похитала головою.
— Ваш батько. Він просить вас негайно прийти до сторожки, що біля Східних воріт.
— Зараз? Але вже, мабуть, по дванадцятій годині ночі.
— Північ ще не настала, пані.
— А чому він послав за мною тебе, а не Франсуа?
— Я не знаю, пані.
Залишивши Ріксанду в кімнаті, Алаїс накинула свій плащ на плечі й поспішила сходами вниз. Грім усе ще не вщухав над горами, коли вона перетинала подвір’я.
— Куди ми йдемо? — прокричала Алаїс, переборюючи вітер, коли вони з батьком проминули Східні ворота.
— До Сен Назеру, — відповів Пелетьє, — туди, де заховано Книгу Слів.
Оріана лежала, витягнувшись у ліжку, наче кицька, і слухала, як вітер завиває надворі. Гіранда гарно виконала свою роботу: добре прибрала в кімнаті та мальовничо розповіла про той безлад, який залишив тут Жан Конґос. Що привело його до такого сказу, вона не знала. Проте Оріана не переймалася цим.
Усі чоловіки — придворні, писарі, рицарі, священики — були однаковими за своєю суттю. Їхні відмови ламалися, як тоненькі гілочки на морозі, попри всі розмови про честь і гідність. Перша зрада є найважчою. Після цього її вже ніколи не дивувало, як швидко таємниці злітали зі зрадливих чоловічих вуст, як їхні дії суперечили їхнім-таки присягам.
Оріана дізналась навіть більше, ніж сподівалася. За іронією долі, Гільєм не усвідомлював, яку важливу інформацію він надав їй цієї ночі. Вона підозрювала, що Алаїс їздила до батька в Без’єр. Тепер Оріана напевно знала, що мала рацію. Вона також знала дещо з того, що сталося між ними в ніч батькового від’їзду.
Єдиною причиною того, чому Оріана переймалася одужанням Алаїс, була її надія обдурити сестру й примусити її зрадити довіру батька до неї, але це не спрацювало. Вона второпала, що Алаїс переживає через зникнення якоїсь дерев’яної дощечки з її кімнати. Алаїс згадувала її уві сні, перекидаючись на ліжку. Однак усі зусилля Оріани, всі її спроби знайти цю дощечку виявилися марними.
Оріана заклала руки за голову. Навіть у найсміливіших мріях вона не уявляла собі, що її батько володіє якоюсь річчю такої сили та впливу, що люди згодні платити величезну купу грошей, щоб отримати її. Їй треба лише трішки потерпіти.
Після всього, що Гільєм розповів цієї ночі, Оріана зрозуміла, що дощечка була менш важливою, ніж вона гадала. Якби тільки вони мали більше часу, вона б лестощами виманила ім’я чоловіка, з яким батько зустрічався у Без’єрі. Якщо лише Гільєм знає його ім’я.
Оріана аж підскочила. Франсуа має знати! Вона поплескала в долоні.
— Віднеси ось це Франсуа, — сказала Оріана Гіранді, — зроби так, щоб тебе ніхто не бачив.
Розділ 38
На табір хрестоносців спустилася ніч.
Гі д’Евре витер свої масні руки в рушник, який тримав знервований служник. Він осушив кубок і подивився на абата Сітоського, який у своїй білій сутані сидів на чолі столу.
Абат ще не збирався вставати.
Пихатий і самовдоволений абат сидів між герцогом Бургундським та графом Неверським. Постійне змагання між ними двома та їхніми послідовниками за кращу посаду почалося ще до того, як військо покинуло Ліон.
Із застиглого виразу їхніх облич було зрозуміло, що Арнольд Амальрік знову картав їх. Єресь, геєна вогненна, небезпека місцевих говірок — саме на ці теми він міг розводитися годинами перед аудиторією.
Д’Евре не шанував жодного з них. Він вважав їх амбіції жалюгідними — трохи золотих монет, вино й повії, кілька двобоїв, потім будинок у розквіті слави, де можна б оселитися у свої сорок. Хіба що Монфор, який сидів трохи далі за столом, здавалося, слухав абатову промову. Його очі світилися неприємним вогником завзяття, яке запалював самий тільки фанатизм абата Сітоського.