Д’Евре знав Монфора лише з його репутації, хоча вони були найближчими сусідами. Д’Евре успадкував землі з гарними угіддями для полювання на півночі від Шартра. Завдяки вигідному шлюбу та репресивній податковій політиці він забезпечив своїй родині багатство, яке постійно зростало протягом останніх п’ятдесяти років. Він не мав братів, з якими слід було б боротися за титул, і не мав значних боргів.
Землі де Монфора розташовувалися за Парижем, менше, ніж за два дні кінної їзди від земель д’Евре. Було відомо, що де Монфор приєднався до хрестового походу на особисте прохання герцога Бургундського, хоча його амбіції були пересічними, так само як і його побожність чи мужність. Він був ветераном східної кампанії в Сирії та Палестині, одним з тих хрестоносців, хто відмовився брати участь в облозі християнського міста Зари під час Четвертого хрестового походу на Святу землю.
Зараз, у свої сорок, він усе ще був сильним, як бик.
Похмурий і відлюдкуватий, він викликав дивну вірність у своїх підлеглих. Проте водночас у ньому розчарувалося багато баронів, які вважали його амбітним та хитрим у стосунках з людьми свого статусу. Д’Евре зневажав його, бо зневажав усіх, хто заявляв, що їхні дії спрямовані на благо Господнє.
Д’Евре погодився на участь у цьому хрестовому поході з однієї причини. Він був певен, що коли завершить свою місію й повернеться до Шартра, то в нього вже будуть Книги, за якими він полює половину життя. Він не мав намірів померти на вівтарі чиїхось вірувань.
— Що таке? — гаркнув він слузі, який з’явився у нього за спиною.
— Вас очікує гонець, мій пане.
Д’Евре гостро поглянув на слугу і спитав так само грубо:
— Де він?
— Він чекає на вас біля входу до табору. І навіть не назвався.
— Із Каркассони?
— Він не сказав мені, мій пане.
Коротко вклонившись голові зборів, д’Евре вибачився та вислизнув з-за столу, його бліде обличчя почервоніло. Ґі швидко пройшов між наметами і тваринами до галявини у східній частині табору.
Спочатку, він міг розрізнити тільки окремі невиразні постаті між деревами. Підійшовши ближче, д’Евре впізнав чоловіка, який служив його конфідентом у Без’єрі.
— Ну? — промовив Гі д’Евре жорстко, бо розчарування тільки погіршило його настрій.
Посланець одразу ж упав йому до ніг.
— Ми знайшли їхні тіла в лісі неподалік від Курсана.
Сірі очі д’Евре звузилися.
— Курсан? Вони мали переслідувати Тренкавеля і його людей. Які справи були в них у Курсані?
— Я не знаю, мій пане, — заїкаючись відповів посланець.
Раптом з-за дерев вийшли ще двоє людей, які тримали руки на руків’ях мечів.
— Що ви знайшли на місці?
— Нічого, пане. Мантії, зброя, коні, навіть стріли, якими їх було вбито... все зникло. Тіла повністю роздягнено. Забрали геть усе.
— Вам відомо, хто це зробив?
Слуги відступили на крок:
— У замку точаться розмови щодо Ам’єля де Курсана і його сміливості — не такої, яку мали ці чоловіки. З ним також була дівчина, донька управителя віконта Тренкавеля. Її звати Алаїс.
— Вона подорожувала сама?
— Я не знаю, мій пане, але де Курсан особисто її провів до Без’єра. Вона зустрілася зі своїм батьком у юдейському кварталі. Там вони провели трохи часу в приватному будинку.
Д’Евре зробив паузу.
— Та невже? — пробурмотів він, й усмішка спотворила його губи. — А ім’я цього юдея?
— Мені не передавали ім’я, мій пане.
— Він бере участь у масовому від’їзді до Каркассони?
— Так.
Д’Евре одразу ж полегшало, але він цього не показав. Його руки намацали кинджал на поясі.
— Хто ще про це знає?.
— Ніхто, пане, присягаюся. Я не казав більше нікому.
Д’Евре без попередження встромив лезо ножа в горло вивідача. Очі чоловіка ще були живі від шоку, але він уже почав задихатись, його останні передсмертні хрипи виходили зі свистом крізь рану, а кров яскраво-червоним фонтаном розливалася по землі навколо нього.
Чоловік упав навколішки, відчайдушно намагаючись затулити горло, зупинити кровотечу, він роздер собі руки, але зрештою посунувся вперед.
Певний час його тіло лежало на закривавленій землі, здригаючись від корчів, потім востаннє стрепенулося й затихло.