Він завше не любив звичку Алаїс вислизати з поселення рано-вранці. Тепер він навіть був категоричнішим стосовно того, що вночі вона повинна залишатися в палаці. На думку Алаїс, її чоловік був із цим згоден, хоча й ніколи такого не казав. Тож Алаїс справді почувалася сама собою тільки в тиші й безлюдності світанків, вільних від обмежень та заборон. Тоді вона не була чиєюсь дочкою, сестрою та дружиною, десь глибоко всередині дівчина завше вірила, що її батько це розуміє. Вона не любила порушувати татових наказів, але ще дужче не хотіла відмовлятися від хвилин свободи. Більшість вартових закривало очі на її витівки. Або принаймні вдавали це. Відтоді, як повсюди почали кружляти чутки про війну, гарнізон став обережнішим. Зовнішнє життя минало одноманітно і, попри те, щодо поселення час від часу приходили біженці, їхні розповіді про напади чи релігійні гоніння були для Алаїс не більше, ніж пустими балачками. Нападники, що з’являлися нізвідки, неначе грім серед ясного неба, дійсно існували для тих, хто жив поза фортецею. Звістки не відрізнялись одна від одної, не більшою мірою ніж зазвичай. Гільєм, здавалося, не надто переймався чутками про військове зіткнення. Він ніколи не розмовляв з Алаїс про такі речі. Проте Оріана заявила, буцімто французька армія хрестоносців та священиків готується напасти на південні землі. Ба більше, вона сказала, що цей похід підтримує Папа й король Франції. З власного досвіду Алаїс знала: Оріана розповідає щось здебільше для того, щоб засмутити її. Утім, часто здавалося, що сестра довідувалася про все раніше за решту. Безперечно також, що з кожним днем зростала кількість посланців, які прибували до Шато. Та й зморшки на обличчі її батька щодня ставали дедалі ряснішими, а западини на щоках — усе глибшими.
Sirjans ďarms, охоронці на чатах біля Східних воріт були у стані бойової готовності, хоча їхні очі почервоніли від тривалого безсоння. Квадратні срібні шоломи вартових були зсунуті на самісінькі маківки, а кольчуги тьмяно поблискували у блідому вранішньому світлі. Зі стомлено перевішеними щитами за плечима та мечами у піхвах, вони виглядали готовими радше йти спати, ніж битися. Підійшовши ближче, вона впізнала Беранже. Він також її впізнав та вклонився.
— Bonjorn, пані Алаїс. Ви прокинулися досить рано.
Вона посміхнулась у відповідь:
— Я не могла заснути.
— Не може бути, що ваш чоловік не годен чимось зайняти вас уночі! — сказав інший вартовий і непристойно підморгнув. Його обличчя було вкрите слідами віспи, а покусані нігті кривавили. Від нього тхнуло несвіжою їжею та пивом.
Алаїс не зважила його слова.
— Як твоя дружина, Беранже?
— Добре, пані. Майже зовсім стала такою, як була раніше.
— А ваш син?
— Росте з кожним днем. Він скоро з’їсть нас разом із будинком, якщо ми не пильнуватимемо.
— Тепер очевидно, що він цілком вдався в свого татка! — відповіла вона, штрикаючи його в товсте черево.
— Саме так стверджує й моя дружина.
— Перекажи їй мої вітання, гаразд?
— Їй буде приємно почути, що її пам’ятають, пані, — він зробив паузу. — Я гадаю, ви хочете, щоб я вас пропустив?
— Я тільки хочу пройтися до Ціутата, можливо, до річки. Мені кортить побути наодинці.
— Нам не дозволено нікого пропускати, — гримнув його товариш. — Такий наказ начальника фортеці Пелетьє.
— Тебе ніхто не питає, — буркнув Беранже. — Не в тому річ, пані, — він заговорив тихіше, — але ж ви знаєте, якою зараз є ситуація. Коли раптом щось станеться з вами і дізнаються, що це я вас випустив, ваш батько...
Алаїс поклала свою руку на його.
— Я знаю, — сказала вона м’яко, — та насправді нема чого хвилюватись. Я можу про себе подбати. Крім того... — Вона очима вказала на іншого охоронця, який тепер копирсався в носі й витирав пальці в рукав: — Які випробування можуть мене чекати біля річки, що зрівняються з тими, через котрі проходите ви тут?
Беранже розсміявся:
— Обіцяєте мені, що будете обережною, га?
Алаїс кивнула, відгортаючи плащ, щоб показати мисливський ніж на поясі.
— Так. Даю слово.
Беранже по черзі відчинив двоє дверей, потім підняв важку дубову балку, що перегороджувала вихідні двері, і відчинив їх рівно настільки, щоб Алаїс змогла прослизнути крізь них. Подякувавши усмішкою, вона прошмигнула між його рук і вийшла у зовнішній світ.