На обличчі д’Евре не відбилося жодних емоцій. Він простяг руку долонею вгору, чекаючи, поки хтось із солдатів подасть його кинджал. Витерши його об край туніки мертвого чоловіка, він повернув кинджал у піхви.
— Спекайтесь його, — наказав він, штурхаючи тіло носком свого черевика, — я хочу, щоб ви знайшли того юдея. Я хочу знати, чи він ще досі тут, чи вже у Каркассоні. Маєте його опис?
Солдати тихо закивали.
— Добре. Поки не буде новин про нього, більше не турбуйте мене цього вечора.
Розділ 39
Еліс пропливла двадцять кіл у басейні готелю, потім поснідала на терасі, спостерігаючи, як промені сонця, крадучись, повзуть по деревах. О дев’ятій годині тридцять хвилин вона вже чекала У черзі на відкриття Шато Комталь. Еліс заплатила за вхід і отримала брошуру про історію замку на незвичній англійській мові.
Дерев’яне узвишшя було побудоване на двох частинах зубчастої стіни, праворуч від воріт та навколо підковоподібної Тур-де-Казерне що скидалася на спостережний пункт на кораблі.
Дівчину огорнув спокій, коли вона проходила крізь величезні металеві та дерев’яні подвійні двері східної сторожової вежі й увійшла до двору.
Головне подвір’я було переважно затіненим. Чимало відвідувачів, таких як вона, блукали тут повсюди, читали написи та роздивлялися. За часів Тренкавелів в’яз, під яким три покоління віконтів вершили правосуддя, ймовірно, ріс точно посередині. Тепер не було жодної пам’яті про нього. На цьому місці росли два абсолютно ідеальної пласкої форми дерева. Коли сонце визирало над зубцями протилежної стіни, вони кидали тінь на західну стіну двору.
Віддалений північний кут головного подвір’я уже був повністю освітлений яскравим промінням. Кілька голубів звили собі гнізда в порожніх дверних проймах, тріщинах стін та занедбаних арках Головної вежі та Ступінчастої вежі. Раптом на Еліс нахлинули спогади — відчуття грубої дерев’яної драбини, зв’язані линвами підпірки, видряпування ними, неначе хлопчисько, з поверху на поверх.
Еліс глянула догори, намагаючись подумки розрізнити те, що бачила перед очима, і те, що фізично відчувала кінчиками своїх пальців.
Мало що впадало у вічі.
Потім усеохопне відчуття втрати заполонило Еліс. Сум стиснув її серце.
Він лежав тут. Тут вона оплакувала його.
Еліс глянула вниз. Дві бронзові рейки, що стирчали з землі, виділяли місце, де колись стояла побудова. Вона нахилилася і прочитала, що на цьому місці колись була каплиця Шато Комталь, присвячена Святій Марії — Сен-Марі.
Нічого не зосталося.
Еліс потрусила головою, приголомшена силою власних емоцій та почуттів. Світ, що існував вісімсот років тому під цими широченними південними небесами, все ще був тут, під поверхнею. Відчуття, що хтось стоїть у неї на плечах, було настільки сильним, ніби зникла межа між її теперішнім і невідомим минулим життям.
Еліс заплющила очі, щоб не бачити сучасних кольорів, форм, звуків та уявити собі людей, які жили тут, дозволити їхнім голосам говорити з нею.
Це було чудове місце для проживання. Червоні свічки мерехтіли на вівтарі... квіти глоду... руки, з’єднані в шлюбному обряді...
Голоси інших відвідувачів повернули Еліс до дійсності, минуле відступило, й вона рушила далі. Тепер дівчина була всередині Шато. Вона бачила, що збудовані вздовж зубчастих стін дерев’яні галереї були відкриті позаду. Глибоко у стіні було заховано багато невеликих квадратних отворів, які вона помітила ще вчора, проходячи повз Лісе. У брошурі сказано, що вони позначали місця балок, де мав би бути горішній поверх.
Еліс поглянула на годинник і була задоволена з того, що в неї ще досить часу до її зустрічі й вона зможе відвідати музей. Кімнати дванадцятого та тринадцятого століть, усі ті рештки справжніх побудов, вмонтована колекція кам’яних вівтарів, колон, карнизів, фонтанів та могил, що датувалися від часів Римської імперії аж до п’ятнадцятого століття.
Її увагу привернуло небагато речей. Потужні чуття, що наплинули на неї у дворі, повністю зникли, душу заполонила незрозуміла тривога. Вона стежила за стрілочками з кімнати в кімнату, доки не опинилася в Круглій кімнаті, що попри свою назву, була прямокутною.
Волосся на потилиці Еліс стало дибки. У кімнаті було циліндричне склепіння та залишки фресок з батальними сценами на двох довгих стінах. Знаки на стіні повідомляли, що то був Бернар-Атон Тренкавель, який наприкінці одинадцятого сторіччя брав участь у Першому хрестовому поході, бився з маврами в Іспанії й отримав за це орден — корону. Серед казкових істот та птахів, що прикрашали фриз, були леопарди, зебу, лебідь, бик і щось схоже на верблюда.