— Невдовзі будуть.
— А про поліціянта? — знову спитала Марі-Сесіль, повернувшись до нього.
— З ним більше немає проблем.
— Відколи?
— Від сьогоднішнього ранку.
— Ви дізналися ще щось від нього?
Оті похитав головою.
— Тобто, ніщо не може вказувати на вас, Полю.
— І не буде.
Марі-Сесіль хвильку помовчала і знову поцікавилася:
— А як щодо англійки?
— Вона приїхала до Каркассона минулого вечора. Моя людина стежить за нею.
— А ви не думаєте, що вона могла їздити до Тулузи для того, щоб покласти в банк каблучку і Книгу?
— Якщо тільки вона не віддала їх комусь у готелі, то ні. До неї ніхто не приходив. Вона ні з ким не розмовляла ні на вулиці, ні в бібліотеці.
Вони прибули на пік Суларак якраз по першій годині дня. Навколо автостоянки було зведено дерев’яний частокіл. Ворота були замкнені на висячий замок. Як і було домовлено, на місці ніхто не чергував, тож і не міг помітити їхнього приїзду.
Оті відчинив ворота і заїхав усередину. Після діяльного понеділка табір був незвично тихим. Над ним витав дух покинутого місця. Стінки наметів були прибиті дошками, каструлі, пательні та ряди знарядь були акуратно складені й підписані.
— А де ж вхід?
Оті вказав наверх, де досі тріпотіла поліційна стрічка на легкому вітрі.
Він узяв смолоскип з відділу, де зберігалися рукавиці. Вони почали сходити вгору пологим схилом, не порушуючи тиші. Жорстоке післяобіднє сонце припікало все дужче. Так само мовчки Оті вказав на величезний камінь, який все ще лежав на боці, неначе голова скинутого ідола, потім провів Марі-Сесіль останні кілька метрів до печери.
— Я б хотіла увійти туди сама, — промовила Марі-Сесіль, коли вони дійшли до вершини.
Поля це роздратувало, але він не дав узнаки, бо був упевнений: в печері вже немає анічогісінько, що вона могла б знайти. Він самотуж прочесав там кожен сантиметр. Поль віддав їй смолоскип.
— Як завгодно, — промовив він уголос.
Оті спостерігав, як Марі-Сесіль зникла в тунелі, промені світла поступово слабшали, віддаляючись, поки не згасли всі разом.
Поль відійшов від входу до печери настільки, щоб його не було чути.
Навіть близьке перебування біля печери дратувало його, рука мимоволі торкнулася золотого розп’яття на шиї, що було неначе талісман, який відганяє від нього зло цього місця.
— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, — промовив Оті, перехрестившись. Він зачекав, поки його дихання увійде в норму, а потім зателефонував до свого офісу.
— Що маєте для мене?
Лице Поля Оті засяяло від задоволення, коли він почув новини.
— У готелі? Вони розмовляли одна з одною? — Поль знову вислухав відповідь і додав: — Гаразд. Тримайте її в полі зору і спостерігайте, що вона робитиме далі.
Оті посміхнувся і вимкнув телефон. Тепер було ще дещо, що він міг додати до списку запитань, які поставить доктору О’Доннел.
На диво, його секретарка знайшла надто мало інформації про Беяра. Він не мав ані авта, ні паспорта, не був зареєстрований в земельному кадастрі, не мав телефона, про нього не було жодних відомостей, зареєстрованих у державній системі. Навіть його номер соціальної страховки був відсутнім. Офіційно він, схоже, не існував. Він був людиною без минулого.
Оті взяв це собі в голову, Беяр, мабуть, є невірним екс-членом Noublesso Vèritable. Його вік, минуле, його зацікавленість історією хрестоносців та знання ієрогліфів поєднувало його з Трилогією лабіринту.
Оті знав, що має бути якийсь зв’язок. Знайти його — це просто питання часу. Зараз він би зруйнував печеру, не вагаючись ані хвилини, якби лишень заволодів Книгами. Оті мав себе за Божий перст, через який чотиритисячилітня єресь, нарешті, буде стерта з лиця землі. Він почне діяти тільки тоді, коли до печери повернеться неосвячений грубий пергамент. Потім він спалить вогнем усіх і кожного.
Думка про те, що він має лише два дні на пошуки Книги, спонукала Оті до дій. Сірі очі Поля раптом стали жорсткими. Він зателефонував ще кудись.
— Завтра зранку, — промовив Оті коротко, — підготуй її.
Одрік Беяр чув тільки постукування підборів коричневих туфель Жанни по сірому лінолеуму, коли вони в цілковитій тиші йшли коридором лікарні у Фуа.
Усе інше було білим. Його одяг, колір крейди, уніформи медичних працівників, їхнє взуття з резиновою підошвою, настінні діаграми й комутатори. Інспектор Нубель у пом’ятому одязі розгублено стояв посеред стерильного приміщення. Він виглядав так, наче не міняв одягу вже кілька днів.