Розділ 2
Залишивши позаду сторожеві вежі, Алаїс почувалася на сьомому небі. Вона була вільною. Принаймні на деякий час.
Сторожку біля воріт фортеці та плаский кам’яний міст, що з’єднував Шато Комталь із вулицями Каркассони, пов’язувала рухома дерев’яна кладочка. Трава в сухому рову під мостом виблискувала від роси в мерехтливому фіолетовому світлі. На небі все ще було видно місяць, хоча його сяйво блідло перед світанком.
Алаїс ішла швидко, поли її плаща залишали у пилюці дивні візерунки. Їй пощастило уникнути запитань охоронців на іншому кінці мосту. Вони дрімали на своєму посту і не помітили, як вона пройшла повз. Вона поспішала відкритою ділянкою, шуснула в мережу вузьких алей, що вели до захованих дверей у вежі дю Мулін д’Авар, найдавнішій частині муру. Ворота виходили просто на овочеві грядки та faratjals, пасовища, що займали землі навколо поселення та північного передмістя Сен-Вінсена. О цій порі саме таким шляхом можна було непомітно дістатися річки.
Притримуючи пелену вбрання, Алаїс обережно переступала через те, що залишилося після бурхливої ночі в таверні Святого Іоанна Євангеліста. Побиті яблука, наполовину з’їдені груші, обгризені кістки та розбиті пивні кухлі валялися в купах бруду. Дещо віддалік на дорозі спав скрутившись жебрак, обіймаючи спину величезного, брудного собаки. Троє чоловіків лежали навпроти колодязя, хропучи й рохкаючи так голосно, що аж геть порозганяли всіх птахів.
Вартовий на посту біля потаємних дверей виглядав жалюгідним, він кашляв і плювався, кутався у свій плащ так, що звідтіля визирали тільки кінчик його носа та брови. Він не хотів, щоб його турбували. Спочатку він відмовлявся впізнавати Алаїс. Тоді вона порилася в гаманці й дала йому монету. Навіть не глянувши, він схопив її своїми огидними руками, спробував на зуб, потім відчинив замки, потаємні двері скрипнули, дозволяючи дівчині прослизнути.
Стежка вниз до навісної вежі видалася крутою та щебенистою. Вона пробігала між двома високими захисними частоколами, і було важко побачити хоч щось. Проте Алаїс багато разів виходила з поселення цією дорогою, тому знала кожну ямку та горбик на землі і спускалася вниз без зайвого клопоту. Вона пройшла платформою широкої та круглої дерев’яної вежі, пильнуючи за швидким потічком, що рухався через барбакан, наче у водяному млині.
Ожина дряпала Алаїс ноги, а колючки псували її сукню. Коли вона дісталася дна, поділ її плаща набув темно-червоного кольору і став зовсім мокрим через те, що волочився по траві. Її шкіряні черевички зовсім закалялися.
Алаїс відчула піднесення, вийшовши з тіні частоколу на широкий відкритий простір. Удалині над Чорною горою повис білий липневий туман. Посвітлілий небокрай мінився рожевим і бузковим.
Вона стояла над ідеально окресленими полями ячменю, кукурудзи та пшениці й лісами, що сягали далі, ніж бачили її очі, Алаїс відчувала присутність минулого навколо себе, воно огортало її. Духи, друзі, привиди, що простягали до неї руки, нашіптували їй про своє життя та ділилися з нею таємницями. Вони поєднували її з усіма тими, хто раніше стояв на цьому пагорбі, й тими, хто ще стоятиме тут, мріючи про майбуття.
Алаїс ніколи не виїздила за межі земель віконта Тренкавеля. Їй було важко уявити собі сірі міста півночі, як-от Париж, Ам’єн чи то Шартр, де народилася її мати. Це були просто назви, слова без кольору чи теплоти, такі ж грубі, як і мова ланґдойль, якою вони розмовляли. Вона не мала з чим порівнювати, але палко вірила в те, що ніде не може бути так гарно, як на нескінченних, не підвладних часові просторах Каркассони.
Алаїс рушила вниз пагорбом, проходячи повз невисокі чагарнички та між великих кущів, аж доки не дісталася болотистих рівнин побіля південного берега річки Од. Її мокрі спідниці прилипали до ніг, і тому вона час від часу спотикалась. Алаїс почувалася невпевнено, розуміла це, остерігалась і йшла швидше, ніж звичайно. Це тому, що Жак та Беранже налякали її, казала вона сама собі. Вони завжди хвилювалися за неї. Проте сьогодні вона почувалася самотньою та вразливою. Її рука потяглася до кинджала на талії, коли пригадала торговця, який заявляв, ніби якраз на минулому тижні бачив вовка на протилежному боці річки. Усі вважали, що він перебільшував. О цій порі року такого не могло статися, можливо, то просто була лисиця чи дикий собака. Але зараз, коли Алаїс була сама і поза домівкою, розповідь здавалася їй правдивішою. Холодне руків’я надавало дівчині впевненості.
На хвильку Алаїс закортіло повернутися назад. «Не будь такою боягузкою», — присоромила вона себе. Рушивши далі, вона раз чи двічі оберталась, налякана шумом десь поблизу, але то або птах змахував крилами, або ж жовтий річковий вугор хлюпався на мілизні.