Еліс перегорнула книгу і прочитала інформацію на звороті. Переклад Євангелія від святого Іоанна на окситанську мову, кілька книжок про стародавній Єгипет, а також видатна біографія Жана-Франсуа Шампольона, вченого дев’ятнадцятого сторіччя, що розшифрував значення ієрогліфів.
Раптом щось спалахнуло в голові Еліс. Бібліотека в Тулузі з картами, таблицями та ілюстраціями, що пробігали на моніторі перед її очима. Знову Єгипет!
На обкладинці Беярової книги було зображення руїн фортеці, окутаної фіалковим серпанком, що важко опускався на вершини гір. Еліс знала це місце з листівок і путівників — Монсеґюр.
Вона розкрила книгу. Сторінки розгорнулися самі на двох третинах тексту, де було вкладено картку. Еліс почала читати:
«Укріплена цитадель Монсегюр розташована високо в горах, близько години сходження від селища Монсеґюр. Переважно сховані за хмарами три стіни замку вирізані, власне, із самої скелі. Це надзвичайна природна фортеця, що нагадує не тільки про події тринадцятого століття, а і ще давніші загарбницькі війни. І досі дух цього місця завше нагадує відвідувачам про своє трагічне минуле.
Існує багато легенд про Монсегюр — рятівну гору. Дехто вірить, що це храм сонця, інші — що саме ця фортеця надихнула Вагнера на образ Munsalvaesche — Гори Рятівної, чи Гори Граалю, у його найвеличнішому творі „Персіфаль“. Існують також припущення, що саме це місце стало останнім пристановищем Граалю. Припускають, що катари охороняли Чашу Христову разом із багатьма іншими скарбами з Єрусалимського храму Соломона, чи, можливо, вестготське золото та інші цінності невідомого походження.
Досі вірять, що казкові багатства катарів були таємно вивезені підчас облоги цитаделі в січні 1244, незадовго до останньої битви. Ті багатства так ніколи і не були знайдені. Чутки про те, що більшість скарбів утрачено назавжди, є помилковими».
Еліс поглянула на зноску, відмічену зірочкою внизу сторінки. Це була радше не примітка, а цитата з Євангелія від святого Іоанна, розділ восьмий, вірш тридцять другий: І пізнаєте правду, — а правда вас вільними зробить.
Еліс повела бровою. Цитата, здавалося, геть зовсім не відповідала текстові.
Вона поклала книжку Беяра поряд з іншими речами, які хотіла забрати з собою, потім перейшла до бокової спальні.
У ній стояла стара швейна машинка «Зінґер», англійська річ, несумісна з духом французького дому. В її нені була така сама машинка, вона сиділа і шила за нею годинами, сповнюючи будинок затишним гулом та стукотом педалей.
Еліс провела рукою по запиленій поверхні машинки. Вона виглядала так, неначе досі була в гарному робочому стані. Відкриваючи кожне робоче відділення по черзі, Еліс знаходила котушки бавовняних ниток, голки, шпильки, клапті мережива та стрічок, пластинку зі старомодними кнопками й коробочку з різноманітними ґудзиками.
Еліс підійшла до дубового столу під вікном, що виходило у маленький напівзакритий дворик позаду будинку. Перші дві шухлядки, обклеєні шпалерами, були зовсім порожні. Третя, на диво, була замкненою, хоча у замку стирчав ключ. Трохи потрудившись та пововтузившись із срібним ключиком, Еліс змогла її відімкнути. На дні шухляди лежала коробка з-під взуття. Еліс витягла її і поклала на стіл.
Уміст коробки був акуратно розкладений. Усередині зберігався пакунок фотокарток, перев’язаних стрічкою. Поверх них лежав лист, адресований мадам Таннер, слова були написані чорним павутинчастим почерком. На поштовій печатці було вказано: Каркассон, 16 травня, 2005, над адресою красувалася червона марка зі словом ТЕРМІНОВО. Зворотної адреси не було, просто ім’я, надруковане курсивом: Відправник О. С. Беяр.