За кілька годин угоду було підписано. Нарбонна врятувалась. Ніколи ще війна не миналася так легко.
Абат і легати здивувалися тому, як швидко мешканці Нарбонни поступилися своїми правами, але не показали цього. Люди, що йшли під прапорами графа Тулузького, були здивовані легкодухістю своїх співвітчизників, одначе теж не виказали власних почуттів.
Було віддано наказ змінити курс. Військо мало переночувати біля Нарбонни, потім рано-вранці направитися до Олонзака. Після цього залишалося всього кілька днів, щоб дістатися самої Каркассони.
Наступного дня здалося укріплене місто Азіль, широко відчинивши нападникам ворота. Кілька сімей було визнано єретиками і спалено на погребальному вогнищі, нашвидкуруч розкладеному на центральній площі. Вузькими крутими вуличками стелився чорний дим, що підіймався над стінами і виходив у передмістя й далі.
Одне за одним маленькі замки та селища здавалися в полон, навіть не здіймаючи мечів. Сусіднє місто Редорт узяло приклад з Азіля, достоту як і більшість сіл та крихітних поселень між ними. Інші фортеці хрестоносці застали порожніми.
Господнє військо набрало все потрібне їм з набитих харчами сховищ та комор і рушило далі. Той незначний опір, який хрестоносці інколи зустрічали на шляху, вони ламали швидкою й дикою розправою. Поступово жорстока слава війська поширилася та неначе зловісна чорна хмара накрила усе перед ними. Мало-помалу старовинний зв’язок між мешканцями східного Ланґедоку й жителями земель Тренкавеля було розірвано.
Напередодні дня Святого Назера, за тиждень після перемоги в Без’єрі, авангард хрестоносців підійшов до Требаза, за два дні раніше від основних військових сил.
Що ближче до вечора, то вологіше ставало навколо. Туманний день поступово перейшов у похмурий сірий вечір. Пролунало кілька розкотів грому, а потім небо засліпили страшні спалахи блискавки. Коли хрестоносці в’їхали у ворота, що необачно були залишені без охорони та ще й відчиненими, то якраз почали падати перші важкі краплини дощу.
Вулиці були моторошно пусті. Усі кудись зникли, неначе духи чи привиди. Небо було вкрите безліччю чорних та фіолетових хмар, що купчилися на обрії. Коли над рівнинами навколо міста вибухнула гроза, грім гуркотів і тріщав над головами так, ніби прорвалося саме небо.
Коні спотикалися і ковзалися на бруківці. Кожна вуличка, кожна алея ставали річкою. Дощ несамовито барабанив по щитах та шоломах. Щурі швидко утікали на сходи церкви і всередину, шукаючи притулку від стрімких потоків, що кружляли повсюди. В дах однієї з веж ударила блискавка, але він не зайнявся.
Солдати з півночі попадали навколішки, почали хреститися і молитися, щоб Господь урятував їх. Рівнини навколо Шартра, поля Бургундії та ліси довкола Шампані ніколи не були аж такими незвичайними, як ця південна земля.
Утім, гроза стихла так само швидко, як і розпочалася, нагадуючи буркітливу звірину. Повітря стало чистим і свіжим. В одному з монастирів хрестоносці почули подзвін, що провіщав дяку за їхнє спасіння. Прийнявши це як знак, що все найгірше позаду, воїни повиходили з-піддерев і взялися до роботи. Зброєносці шукали вцілілу траву, щоб випасти коней. Слуги почали розпаковувати пожитки своїх господарів і блукали в пошуках сухих кресал, щоб розвести вогнища.
Поступово табір повернувся до звичного життя.
Запали сутінки. Небо було забарвлене в рожеве та бузкове. Коли ж останні купки білих хмар розвіялися, жителі півночі вперше розгледіли вежі та зубці Каркассони, що раптом з’явилися на овиді.
Здавалося, ніби поселення Ціутат виросло з землі, кам’яна фортеця піднялася в небі й велично дивилася згори на людський світ. Жодні розповіді не могли б передати того, що відчули хрестоносці, вперше побачивши місто, яке прийшли завойовувати. Словами годі описати таку красу. Фортеця здавалася дивовижною, вона височіла над прилеглою територією. Вона була неприступна.