Усе попливло перед очима, коливаючись, мов поверхня неспокійного моря. Нерівна малинова лінія, яку вона сприйняла за комір чи то за стрічку, виявилася жорстоким глибоким порізом. Він тягнувся від лівого вуха, під підборіддям, майже повністю відділяючи голову чоловіка від його тіла. Навколо рани теліпалися клапті розрізаної шкіри, що у воді світилися зеленим.
Крихітні сріблясті рибки та чорні й роздуті п’явки розкошували на рані. На мить Алаїс здалося, що її серце зупинилося. Потім її охопив жах. Вона обернулась і побігла назад водою, ковзаючи та грузнучи у мулі, інстинкт підказував їй, що треба тікати якомога далі від цього тіла. Алаїс змокла до пояса, її важка від води сукня огорнулася навколо ніг і тягнула донизу.
Ріка здавалася вдвічі ширшою, ніж була досі, але дівчина хутко йшла до берега. Там, уже в безпеці, її знудило, і вона виблювала із себе геть усе: вино, неперетравлені кавалки хліба й річкову воду.
Чи то повзучи, чи лізучи рачки, вона таки вибралася нагору і впала в затінку дерев. Голова йшла обертом, у роті пересохло й з’явився присмак чогось кислого, але треба було тікати. Алаїс спробувала підвестися, проте ноги були заслабкі та не могли її втримати. Намагаючись не заплакати, вона обтерла рот тремтячою рукою, потім знову спробувала зіп’ястися на ноги, спираючись на стовбур дерева.
Цього разу їй пощастило. Стягуючи неслухняними пальцями плащ із гілки, Алаїс спробувала взути брудні ноги в черевики. Потім, залишивши решту, вона побігла назад через ліс, неначе за нею гнався сам диявол.
Спека вдарила Алаїс ув обличчя, коли вона вибігла з лісу до болота. Сонце обпікало щоки та шию, ніби глузуючи з неї. Кусливі мушки й комарі роїлися над застояною болотяною водою й над стежиною, якою прошкувала Алаїс, воліючи мерщій вибратися з непривітної місцини.
Виснажені ноги відмовлялися слухатися, їй забивало подих, але вона бігла далі. Дівчина розуміла, що треба забиратися геть від потопельника та розповісти про все батькові.
Алаїс вирішила не повертатися тим самим шляхом, яким прийшла до лісу, а прямувати до Сен-Вінсена та Родезької брами, що з’єднувала Каркассону з її передмістям.
На вулицях було надто людно, тому Алаїс мусила проштовхуватися крізь натовп. Що ближче вона підходила до свого поселення, то набридливішими ставали гамір і метушня довколишнього світу. Алаїс намагалася не чути цього галасу й думати лише про те, щоб дістатися воріт. Благаючи свої знесилені ноги не здаватися, вона пробивалася крізь юрбу вперед.
Якась пані торкнула її за плече.
— Гляньте на свою голову, мадам, — попередила вона тихо, її голос був добрим, але, здавалося, йшов здаля.
Усвідомивши, що її волосся не заколоте та розтріпане, Алаїс швиденько накинула плащ на плечі й натягла капор на голову руками, що тремтіли радше від виснаження, ніж від шоку. Вона пішла далі, прикриваючи плащем сукню, всю в плямах від бруду, блювоти та зелених річкових водоростей. Люди штовхалися, купували щось і галасували. Алаїс здавалося, що вона ось-ось знепритомніє. Вона підняла руку й зіперлась на стіну. Вартові біля Родезької брами кивали майже всім місцевим мешканцям, пропускаючи їх без зайвих питань і зупиняючи тільки блудяг, старців і циганів, сарацинів та юдеїв. Від них охоронці вимагали пояснень, що вони роблять у Каркассоні, а також перевіряли їхні речі ретельніше, ніж було потрібно, а коли глечик пива чи монета перекочовувала їм до рук, тоді вони бралися до наступної жертви.
Алаїс вони пропустили, ледве глянувши на неї.
Вузькі вулиці Каркассони кишіли мисливцями, торговцями, великою рогатою худобою, солдатами, ковалями, жонглерами, дружинами консулів та їхніми слугами, а також проповідниками. Алаїс ішла, опустивши голову, ніби боролася із холодним північним вітром: вона не бажала, щоб її впізнали.
Нарешті вона побачила знайомі обриси башти Тур-дю-Мажор, перегодом і Тур-де-Казерне, а потім — подвійні вежі Східних воріт. Зрештою перед її поглядом постав Шато Комталь у всій своїй красі.
Дівчина полегшено зітхнула, і гарячі сльози ринули з її очей. Розсердившись через свою легкодухість, вона закусила нижню губу так міцно, що аж виступила кров. Алаїс засоромилася власної слабкості й вирішила більше не принижувати себе плачем, адже хтось може помітити, що їй бракує мужності.
Вона жадала лишень одного — нарешті побачити батька.