— У вас хороша пам’ять, — відповіла Еліс, — то було дуже давно.
— Ви не надто змінилися, — посміхнувся їй американець. — Ну, то як там Олівер?
В Еліс аж обличчя витягнулося.
— Ми більше не разом.
— Дуже погано, — промовив Уїл. На деяку мить затяглася пауза. Нарешті американець знайшовся.
— А хто це на фото?
Еліс поглянула вниз. Вона вже й забула, що тримала світлину в руці.
— Моя тітка. Я знайшла фото випадково серед тітчиних речей, і оскільки я вже тут, то вирішила розшукати місце, де його було зроблено. — Еліс посміхнулася. — Це виявилося важче, ніж можна собі уявити.
Уїл поглянув їй через плече.
— А цей чоловік?
— Просто друг. Письменник.
Знову запала тиша, неначе вони обоє хотіли продовжити розмову, але не знали, про щоб поговорити. Уїл знову поглянув на світлину.
— Вона гарна.
— Гарна? Як на мене, вона скоріше рішуча, хоча я не впевнена в цьому. Я ж ніколи не зустрічалася з нею.
— Справді? Тоді як до вас потрапило фото?
Еліс поклала фотографію назад до сумочки.
— Це надто складно.
— Люблю труднощі, — посміхнувся Уїл. — Послухайте... послухай... — він завагався, — ти не хочеш випити кави абощо? Якщо тобі не треба нікуди більше поспішати.
Еліс була здивована, бо думала про те ж саме.
— Ти завжди чіпляєш випадкових жінок у такий спосіб?
— Та ні, але питання у тому, чи ти завше приймаєш запрошення.
Еліс почувалася так, неначе спостерігала цю сцену десь ізгори. Вона бачила чоловіка та жінку, що була дуже подібна до неї самої, які сиділи у старомодній цукерні. Перед ними на скляному столику лежали тістечка та печиво.
Не можу повірити, що я роблю це.
Погляди, запахи, звуки... Офіціанти, що приносять замовлення і прибирають зі столів, свічки, гіркий аромат кави, шипіння молока в машині, брязкання виделок об тарілки — усе здавалося надміру виразним.
Та щонайвиразніше вона бачила Уїла, його посмішку, поворот голови, його руку, яка торкалася срібного ланцюжка на шиї, коли він говорив.
Вони сиділи за столиком надворі. Шпилі собору виднілися над дахами будинків. Коли вони сіли, між ними відчувалася невеличка вимушеність. Обоє почали говорити одночасно. Еліс розсміялась, Уїл вибачився.
Обережно й повільно вони розповідали історії свого життя, відтоді, як бачилися востаннє шість років тому.
— Ти був такий заглиблений, — нарешті сказала Еліс, розгортаючи газету, — тоді, коли вилетів з-за рогу.
Уїл знову посміхнувся.
— Пробач мені ще раз, — перепросив хлопець. — Місцеві газети рідко бувають настільки цікавими. Якогось чоловіка знайшли вбитим у річці, якраз у центрі міста. Його закололи в спину, руки і ноги йому було зв’язано. Місцева радіостанція просто збожеволіла. Припускають, що це ритуальне вбивство. Тепер цей факт поєднали з тим, що минулого тижня пропав один журналіст, котрий викривав якусь таємну релігійну організацію.
Посмішка одразу ж зникла з обличчя Еліс.
— Можна мені глянути? — мовила вона, потягнувшись за газетою.
— Звичайно, бери.
Її неспокій тільки зріс, коли вона прочитала список імен. Noublesso Véritable. Було щось знайоме в цій назві.
— З тобою все гаразд? — почула Еліс і, підвівши голову, побачила, що Уїл пильно дивиться на неї.
— Пробач, — відповіла дівчина, — просто я замислилася. Нещодавно я стикнулася із чимось схожим. Такий збіг обставин приголомшив мене.
— Збіг? Звучить заманливо.
— Це надто довга історія.
— Та я не поспішаю, — відповів Уїл, спираючись ліктями на стіл і підморгуючи Еліс.
Еліс досить тривалий час не мала змоги висловити власні думки, тож тепер спокусилася нагодою поговорити з кимось. Вона обрала Уїла своїм співбесідником, вирішивши сказати йому тільки те, що хотіла.
— Ну, я не певна, що це матиме якийсь сенс, — нарешті розпочала вона. — Кілька місяців тому я дізналася, власне це було неначе грім серед ясного неба, що тітка, про існування якої я ніколи не чула, померла і залишила мені все, включно з будинком у Франції.
— Це та леді з фотографії?
Еліс кивнула.
— Її звали Грейс Таннер. Я збиралася до Франції, щоб відвідати подругу, що працювала на археологічних розкопках у Піренеях. Тому, добре подумавши, вирішила об’єднати дві подорожі разом. — Еліс трохи завагалася. — На розкопках трапилося дещо... та я не збираюся втомлювати тебе подробицями, крім того... Гаразд, не зважай. — Еліс глибоко зітхнула. — Учора, після зустрічі із духівником тітки, я поїхала до її будинку і знайшла дещо... візерунок, який я бачила на розкопках. — Еліс заїкалася, бурмочучи щось незрозуміле. — Там також була книга, написана Одріком Беяром. Я майже на сто відсотків упевнена, що це чоловік зі світлини.