— Він досі живий?
— Наскільки я знаю. Утім, я так і не змогла його знайти.
— А які в нього були взаємини з твоєю тіткою?
— Не знаю, сподіваюся, він розкаже мені про це. Він є моєю єдиною сполучною ланкою з нею та з іншими речами.
«Із лабіринтом, сімейним деревом і моїми снами!» — докинула Еліс подумки.
Підвівши очі, дівчина помітила, що Уїл досить спантеличений, але зацікавлений.
— Не можу сказати, що я щось утямив, — промовив він усміхаючись.
— Це я пояснила не дуже добре, — завважила Еліс, — краще поговорімо про щось менш складне. Ти так і не розповів, що робиш у Шартрі.
— Як і кожен американець у Франції, я намагаюся писати.
Еліс знову всміхнулася.
— Невже Париж не є для цього традиційнішим місцем?
— Я почав звідти, але, гадаю, для мене він надто, ну... безликий, якщо ти мене розумієш. Мої батьки знають тут декого. Мені це сподобалось і закінчилося тим, що я тут застряг.
Еліс тільки кивнула, сподіваючись, що Уїл оповідатиме далі. Натомість він повернувся до її розказаної раніше історії.
— Візерунок, про який ти згадала, — промовив Уїл обережно, — той, що ти бачила на розкопках і в будинку Грейс... що в ньому такого особливого?
Еліс трохи вагалася.
— Це лабіринт.
— Тоді ось чому ти тут, у Шартрі? Щоб відвідати собор?
— Не зовсім... — відповіла Еліс і несподівано зупинилась, оскільки тривога повернулася. — Я власне приїхала побачитися зі своєю подругою Шелаг. Імовірно, вона у Шартрі. — Еліс полізла до сумочки, витягла звідти папірець із адресою і передала Уїлові. — Я ходила туди раніше, але там нікого не застала. Тому й вирішила оглянути місто, а потім повернутися туди через годину абощо.
На свій подив, Еліс побачила, як зблід Уїл. Він виглядав ошелешеним.
— З тобою усе гаразд? — перепитала вона.
— Чому ти думаєш, що твоя подруга має там бути? — запитав він напруженим голосом.
— Я не знаю напевно, — відповіла Еліс, усе ще приголомшена змінами, які сталися з Уїлом.
— Це та сама подруга, яку ти відвідувала на розкопках?
Еліс знову кивнула.
— І вона бачила лабіринт так само, як і ти?
— Гадаю, так, хоча вона ніколи не казала цього. Вона більше переймалася моєю знахідкою, тому... — Еліс раптом замовкла, позаяк Уїл різко схопився з місця.
— Що ти робиш? — спитала дівчина, загіпнотизована виразом його обличчя, коли Уїл схопив її за руку.
— Ходімо зі мною, є дещо таке, що ти мусиш побачити.
— Куди ми йдемо? — поспішаючи, щоб не відстати, знову спитала нового знайомого Еліс.
Вони завернули за ріг, і Еліс зрозуміла, що вони були з іншого боку вулиці Шеваль Бланк. Уїл попрямував до будинку, потім піднявся сходами до парадних дверей.
— Ти при розумі? А якщо господар прийде додому? — відсахнулась Еліс.
— Цього не станеться.
— Звідки ти знаєш?
Еліс мовчки і здивовано спостерігала, як Уїл витягнув з кишені ключ і відімкнув двері.
— Швидше, поки нас ніхто не побачив.
— Ти маєш ключ? — здивовано спитала Еліс. — Гадаю, тобі саме час розповісти, що тут, у біса, відбувається.
Уїл мовчки спустився сходами і схопив її за руку.
— Тут є зображення твого лабіринту, — прошипів він. — Ясно? Тепер ти зайдеш?
А якщо це ще одна пастка?
Після всього, що з нею сталося, було б божевіллям піти за Уїлом. Надто ризиковано. Ніхто навіть не знав, що вона тут. Утім, цікавість перемогла здоровий глузд. Еліс ще раз глянула в розпашіле схвильоване обличчя Уїла.
Вона вирішила довіритися йому й дати ще один шанс.
Розділ 55
Еліс опинилася у величезному холі, що був схожий радше на музей, аніж на приватний будинок. Уїл одразу ж підійшов до гобелена, що висів навпроти вхідних дверей, і відгорнув його край.
— Що ти робиш?
Еліс підбігла до нього і побачила малесеньку мідну ручку, вмонтовану в панель. Уїл пошарпав ручку і пхнув її, потім розчаровано обернувся до приятельки.
— Прокляття! Їх зачинено з того боку.
— Це двері?
— Так.
— А лабіринт, який ти бачив, там, усередині?