Розділ 3
Начальник фортеці Пелетьє саме завершував щотижневу перевірку запасів зерна та борошна в одній з комор на першому поверсі поряд із кухнею. Він із полегкістю з’ясував, що жоден запас не запліснявів.
Бертран Пелетьє служив у віконта Тренкавеля понад вісімнадцять років. Холодного новорічного ранку 1191 року його викликали до рідної Каркассони, де він обійняв посаду начальника фортеці й регента дев’ятирічного Раймона-Роже, спадкоємця володінь Тренкавелів. Він давно очікував цієї звістки й охоче приїхав, узявши з собою вагітну дружину та дворічну доньку. Холод і волога Шартра йому ніколи не були до вподоби. У Каркассоні він побачив дорослого як на свої літа хлопчика, що тяжко переживав утрату батьків та намагався впоратися з відповідальністю, що лягла на його ще малі плечі.
Відтоді Бертран лишався з віконтом Тренкавелем, спершу в родині опікуна Раймона-Роже, Бертрана Сессакського, потім під захистом графа Фуаського. Коли ж Раймон-Роже досяг повноліття і повернувся до Шато Комталь, ставши повновладним віконтом Каркассони, Без’єра та Альбі, Пелетьє поїхав з ним.
Пелетьє відповідав за лад у веденні господарства. Він також переймався управлінням, правосуддям та податками, що їх від імені віконта збирали консули, які вели справи, пов’язані з Каркассоною.
У Шато Комталь було повно різноманітних гостей, яких прибувало що день, то більше. Найповажніші власники замків на землях Тренкавелів та їхні дружини, а також доблесні, найзнаменитіші рицарі Півдня Франції. На традиційний рицарський турнір у день пам’яті Святого Назера у кінці липня було запрошено найкращих менестрелів та трубадурів. З огляду на тінь війни, що нависала над цими землями вже понад рік, віконт вирішив, що його гості мусять добре розважитись і що то буде найбільш знаменний турнір за весь час його правління.
Пелетьє й собі вирішив, що ніщо не має обминути його уваги. Він замкнув двері до амбару одним із тих важезних ключів, які носив на металевій зв’язці біля пояса, й попрямував коридором.
— Тепер у винний погріб, — наказав він своєму прислужникові Франсуа. — В останній діжці вино скисло.
Пелетьє крокував коридором, зупиняючись тільки для того, Щоб заглянути в інші кімнати. У приміщенні для білизни пахло лавандою та тим’яном, тут було пусто, але кімната неначе чекала, що хтось от-от прийде та вдихне в неї життя.
— Оті скатертини випрані й готові до застосування?
— Так, мосьє.
У льосі навпроти винного погребу, попід сходами, чоловіки котили діжки із солониною. Шматки м’яса на металевих гаках звисали зі стелі рядком. Решту було складено в бочки про запас. В іншому кутку чоловік нанизував гриби, зв’язував часник та цибулю у вінки й підвішував їх для подальшого сушіння.
Коли увійшов Пелетьє, усі раптово припинили працювати, кілька молодих служників незграбно підскочили. Він мовчки роззирнувся довкола, обвів усю кімнату своїм гострим оком, потім кивнув на знак схвалення і вийшов.
Пелетьє якраз відчиняв двері до винного погребу, аж раптом почув крики і тупотіння: хтось побіг сходами нагору.
— Дізнайся у чому справа, — гримнув він роздратовано. — Я не можу працювати у такому гаморі.
— Слухаюся, мій пане.
Франсуа швидко побіг виконувати наказ.
Пелетьє широко відчинив важкі двері й увійшов у прохолодне, темне сховище, вдихаючи вже знайомі пахощі вологого дерева, різкий кислий запах розлитого вина та пива. Він повільно йшов проходом, доки не натрапив на діжку, яку шукав. Із таці, що стояла на столі, він узяв глиняний кухоль, обережно та поволі вийняв корок, щоб не порушити рівновагу бочки.
Зненацька волосся на його потилиці стало дибки. Він поставив кухоль, бо хтось гукав його. То був голос Алаїс. Щось трапилося.
Хутко перетнувши кімнату, Пелетьє рвучко відчинив двері.
Алаїс блискавично збігла сходами, неначе за нею гналася ціла зграя собак, а Франсуа поспішав позаду.
Побачивши свого сивочолого батька серед бочок з вином та пивом, вона розплакалася. Кинувшись у його обійми, Алаїс заховала своє заплакане лице на його грудях. До болю знайомий запах безпеки змусив її знову розридатися.
— В ім’я Всевишнього, що коїться? Що з тобою сталося? Тебе поранено? Скажи мені.
Вона відчула тривогу в його голосі, трохи відхилилася від нього і спробувала розповісти, але слова застрявали в горлі.
— Тату, я...
У його очах усе ще було питання, коли він побачив її неохайний вигляд і забруднений одяг. Поверх її голови він глянув на Франсуа, вимагаючи пояснень.