— Пані, я маю залишити вас.
Алаїс кивнула. Вона виснажилася від плачу.
— Я простежу, щоб його поховали з усіма почестями і ритуалами, гідними чоловіка його становища. Він був звитяжцем, відданим радником і другом, якому можна було довірити геть усе.
— Його віра нічого цього не потребує. Його тіло є нічим, а дух уже вознісся на небо. Він би волів, аби ви дбали тільки про живих.
— Тоді вважайте це за вияв мого егоїзму, але я хотів би віддати йому останню шану відповідно до своєї великої любові й поваги до вашого батька. Я перенесу його тіло до каплиці Святої Марії.
— Для нього був би честю такий вияв вашої приязні.
— Може, послати когось посидіти з вами? Я не можу звільнити вашого чоловіка, але як щодо сестри? Чи жінок, котрі допоможуть вам помити й одягти тіло?
Алаїс підвела голову. Тільки тепер вона зрозуміла, що геть забула про Оріану. Вона навіть забула повідомити її про те, що батько захворів.
Оріана не любила батька.
Алаїс приглушила цей голос у голові. Вона не виконала свого обов’язку стосовно обох — і батька, і сестри. Алаїс звелася на ноги.
— Я піду до сестри, мій пане.
Вона вклонилася, коли віконт виходив з кімнати, потім повернулась до ліжка. Алаїс не могла примусити себе залишити батька. Вона сама почала готувати тіло в останню путь. Наказала зняти з ліжка і спалити всі ковдри та накривала, а потім застелити його новими свіжими простирадлами. За допомогою Ріксанди вона приготувала саван і поховальні олії. Алаїс сама вимила тіло батька і прибрала його волосся з чола, щоб він і мертвим виглядав точнісінько так, як за життя.
Вона ще трохи затрималася, вдивляючись у відсутнє, позбавлене життя обличчя. Більше не можна відкладати.
— Ріксандо, сповісти віконтові Тренкавелю, що тіло батька готове до того, щоб його забрали до каплиці. Я маю повідомити свою сестру.
Ґіранда спала на підлозі під дверима Оріаниної кімнати.
Алаїс переступила її і спробувала відчинити двері. Цього разу вони не були замкнені. Оріана лежала сама в ліжку, запону якого було відкинуто. Її скуйовджені чорні кучері розметалися по подушці, а шкіра виглядала молочно-білою у променях ранкового сонця. Алаїс здивувалася тому, що вона взагалі могла спати.
— Сестро!
Оріана розплющила зелені котячі очі й позіхнула, спочатку на її обличчі відбилася тривога, потім здивування, а незабаром вона вже вдягла маску звичайного презирства.
— У мене дуже погані новини, — промовила Алаїс холодним тоном.
— А це не може зачекати? Ще не дзвонили навіть на заутреню.
— Ні, не може. Наш батько... — вона замовкла.
Як таке може бути правдою?
Алаїс глибоко вдихнула і твердо промовила:
— Наш батько помер.
На обличчі Оріани відбився шок, перш аніж повернувся її звичайний вираз.
— Що ти сказала? — перепитала вона, і її очі звузилися.
— Наш тато відійшов на небеса сьогодні вранці. Якраз перед світанком.
— Як? Як він помер?
— Оце і все, що тебе цікавить?! — скрикнула Алаїс.
Оріана миттю злетіла з ліжка.
— Скажи мені, від чого він помер?
— Він хвороби. Вона здолала його дуже швидко.
— Ти була поряд з ним, коли він відходив?
Алаїс кивнула.
— Одначе ти не спромоглася послати когось, щоб повідомили мене? — оскаженіла сестра.
— На жаль, — прошепотіла Алаїс, — усе сталося так швидко. Я знаю, що мала б...
— Хто ще там був?
— Наш господар Тренкавель і...
Оріана відчула, що сестра вагається.
— Наш батько сповідався у своїх гріхах і дістав останнє благословення? — не вгавала Оріана. — Він помер як християнин?
— Наш батько не помер без відпущення гріхів, — відповіла Алаїс, ретельно добираючи кожне слово. — Він упокоївся у мирі з Господом.
Вона здогадалася!
— Яке це має значення?! — раптом крикнула Алаїс, шокована тим, як грубо сприйняла таку новину Оріана. — Він мертвий, сестро. Невже це нічого не означає для тебе?
— Ти не виконала свого обов’язку, сестричко, — промовила Оріана, ткнувши в неї пальцем. — Як старша, я мала більше прав бути з ним. Мені слід було бути там. До того ж якщо я дізнаюся, що ти дозволила єретикам прийти до нього й торкатися його, коли він помирав, то можеш бути певна: я зроблю геть усе, щоб ти про це пошкодувала.
— Невже ти не відчуваєш утрати, жалю?