Розділ 64
Коли перші світанкові промені торкнулися землі, Еліс уже була за кілька кілометрів від Тулузи. Вона заїхала на станцію технічного обслуговування і випила там пару філіжанок гарячої солодкої кави, щоб заспокоїтися.
Еліс ще раз перечитала листа. Його відправили з Фуа в середу зранку. Цей лист від Одріка Беяра і в ньому вказано, як дістатися його будинку. Вона певна, що лист є справжнім, оскільки впізнала чорний павутинчастий почерк.
Еліс відчувала, що у неї немає вибору — треба їхати туди.
Вона розклала мапу на прилавку, намагаючись достеменно з’ясувати, куди саме вона направляється. Хуторець, де мешкав Беяр, не вказано на карті, хоча він описав багато визначних прикмет і назв прилеглих поселень, щоб вона змогла зорієнтуватися.
Беяр був упевнений — і про це написав у листі, — що вона впізнає місцевість, коли приїде туди.
Задля обережності, (що, як вона тепер розуміла, їй слід було зробити раніше) Еліс обміняла в аеропорту своє прокатне авто на інше, що відрізнялося за кольором і маркою, — просто на той випадок, коли за нею стежитимуть, потім рушила далі на південь.
Вона проїхала повз Фуа в напрямку Андорри, а потім через Тараскон, перш аніж дотримуватися вказівок Беяра. Еліс звернула з головної дороги біля Люзенака і проїхала через Лордат та Бестіак. Ландшафт поступово змінився. Він тепер нагадував Еліс схили Альп. Маленькі гірські квіти, висока трава, будинки, схожі на швецькі шале.
Вона проїхала уздовж довгого кар’єру, що виглядав неначе шрам на боці гори. Високі опори та чорні електричні дроти для зимових лижних курортів густо вкривали блакитний літній небокрай.
Еліс перетнула ріку Лоз. Вона змушена була перемкнути другу передачу, бо дорога ставала дедалі крутішою, а повороти вужчими. Еліс уже почувалася не надто добре від постійних звивистих віражів, але згодом нарешті опинилася в маленькому селищі.
У ньому було дві крамниці та кафе з парочкою столиків і стільців, розташованих іззовні на тротуарі. Вирішивши перевірити, чи вона все ще правильно дотримувалася вказівок Беяра, Еліс увійшла до кафе. Повітря всередині було густе від диму, одягнені в сині роби згорблені та вперті чоловіки з обвітреними обличчями обсіли барну стійку.
Еліс замовила каву і демонстративно розклала свою мапу. Не надто полюбляючи чужинців, та ще й жінок, ніхто з присутніх не хотів із нею певний час розмовляти, але нарешті Еліс удалося дещо довідатися. Ніхто й ніколи не чув про Лос-Серес, але чоловіки добре знали цю місцевість і допомогли їй, чим змогли.
Вона їхала дедалі вище, поступово дістаючись свого пункту призначення. Дорога перетворилася на просту колію, а потім узагалі зникла. Еліс припаркувала машину і вийшла назовні. Тільки тепер, стоячи серед знайомого ландшафту, коли її ніс наповнював запах гір, Еліс зрозуміла, що вона справді-таки повернулася до себе самої й перебувала у віддаленій частині піку Суларак.
Еліс вилізла на самісіньку вершину, прикривши очі рукою, й одразу ж виявила Етань-де-Тор, — чітко окресленої форми невеличкий гірський ставок, який їй описали чоловіки в барі. Поблизу була ще одна водойма, знана серед місцевого населення як «Озеро диявола».
Нарешті Еліс направилася на пік Святого Варфоломея, розташований між піком Суларак та Монсегюром.
Просто перед нею звивалася вузенька коричнева грунтова стежина між чагарниками та яскраво-червоною рокитою. Темно-зелене листя самшитів було ароматним і цупким. Еліс торкнулася листочків і струсила росу собі в долоню.
Еліс дерлася нагору близько десяти хвилин. Потім стежка вийшла на відкриту місцевість, і дівчина відчула, що прийшла саме туди, куди слід.
Серед руїн вона побачила єдиний уцілілий одноповерховий будинок, який завдяки своїм сірим стінам майже зливався з горою позаду. У дверях стояв худющий і дуже старий чоловік з копицею білого волосся. Він був одягнений у світлий костюм, який Еліс бачила на світлині.
Еліс відчувала, що ноги самі несуть її туди. Земля, врешті-решт, вирівнялась, і вона зробила останні кілька кроків до чоловіка. Беяр дивився на неї мовчки і був зовсім спокійним. Він не посміхнувся й не підняв руки на знак привітання. Навіть коли дівчина підійшла ближче, Беяр так і не заговорив до неї. Він не зводив очей з її обличчя. Його очі були найдивовижнішого кольору, який вона будь-коли бачила.
Кольору бурштину, змішаного з осіннім листям.
Еліс зупинилась якраз навпроти нього. Нарешті він посміхнувся. Між тим, для неї це було так, ніби сонце вийшло з-за хмар, посмішка преобразила всі тріщинки і зморшки на його обличчі.