Еліс трохи вагалась, а потім теж зіп’ялася на ноги, підійшла до нього і стала поряд. Коли Еліс поклала свою руку на його, Беяр аж здригнувся, неначе загалом забув, що вона тут.
— Що ж далі? — тихо перепитала Еліс, почуваючись навдивовижу стурбованою: немовби вона підслуховує його розповідь — занадто особисту, надто інтимну, щоб ділитися нею ще з кимось.
— Саже зібрався з силами, — знову почав Беяр. — Хариф знав про це. Якби хлопець спитав його поради, він би неодмінно дав її. Але той мовчав.
— Мабуть, Саже боявся почути те, що йому міг порадити Хариф.
Беяр сумно усміхнувся.
— Benléu. Можливо.
Еліс трохи зачекала, але старий мовчав.
— Тож... — спробувала його заохотити Еліс, зрозумівши, що він не бажає продовжувати. — Саже освідчився Алаїс у своїх почуттях?
— Так.
— Ну й? — наполягала Еліс. — Що вона йому відповіла?
Раптом Беяр обернувся і майже пошепки запитав:
— А ви не знаєте? Моліть Бога, щоб ви ніколи не пізнали гіркоту кохання без надії на взаємність.
Еліс одразу ж почала несамовито захищати Алаїс.
— Утім, вона справді любила його, — казала дівчина. — Як брата. Невже цього не досить?
Беяр глянув на Еліс і посміхнувся їй.
— Він мав погодитися, — відповів він. — Але чи цього досить? Ні!
Беяр повернувся і попрямував до будинку.
— Зайдімо? — запитав знову офіційно. — Мені трохи жарко. Ви, пані Таннер, мабуть, також утомилися після своєї тривалої подорожі.
Еліс раптом помітила, як він зблід, яким виснаженим виглядав, і почувалася винною. Вона зиркнула на годинник і відзначила, що вони розмовляли набагато довше, ніж їй здалося. Була вже майже середина дня.
— Звичайно ж, — нарешті відповіла дівчина, пропонуючи Беярові для підтримки свою руку. Вони зайшли до будинку разом.
— З вашого дозволу, — тихо озвався Беяр, коли вони повернулися до вітальні, — я мушу трохи поспати. Можливо, ви теж хочете відпочити?
— Так, я трохи втомилася, — зізналась Еліс.
— Коли я прокинуся, то приготую нам щось попоїсти й тоді завершу свою розповідь. А потім, щойно на землю опустяться сутінки, ми перейматимемось іншим.
Вона зачекала, поки він дістався задньої частини будинку, й запнула завіси. Почуваючись напрочуд покинутою й одинокою, Еліс узяла ковдру та подушку і вийшла на вулицю.
Вона сіла під деревами. Минуле огорнуло її настільки щільно, що вона більше не думала ні про Шелаг, ані про Уїла.
Розділ 68
— Що ти робиш? — запитав Франсуа-Батист, заходячи до кімнати маленького, нікому невідомого шале неподалік від піку Суларак.
Марі-Сесіль сиділа за столом із Книгою Чисел, що лежала перед нею на розгорнутій книжці в м’якій чорній обкладинці. Вона навіть не підвела голови.
— Вивчаю план церемоніальної печери.
Франсуа-Батист сів поруч.
— З якоїсь особливої причини?
— Щоб нагадати собі відмінності між цією діаграмою та, власне, печерою лабіринту.
Вона відчувала, що син дивиться на Книгу через її плече.
— І багато їх? — спитав він.
— Та кілька. Ось, — вона провела пальчиками по Книзі. Її яскраво-червоні нігті проглядали крізь тоненькі бавовняні рукавички. — Наш вівтар ось тут, як і показано на мапі. Натомість у печері його розташовано ближче до стіни.
— Хіба це не означає, що сам малюнок лабіринту є неясним?
Марі-Сесіль глянула на сина, здивована розумністю його зауваження.
— Але якщо первісні охоронці на своїй церемонії використовували Книгу Чисел, як і Noublesso Véritable, то чи не повинні вони бути однаковими? — провадив він далі.
— Ти так гадаєш? — запитала вона. — Тут немає склепу, саме це являє собою найбільшу розбіжність. Також цікавою деталлю є могила, де лежали скелети; вона розташовується саме на тому місці, де мав би бути склеп.
— Ти чула ще щось про ті скелети? — запитав Франсуа-Батист.
Марі-Сесіль похитала головою.
— Отже, ми досі не знаємо, ким вони були?
Вона стенула плечима.
— Невже це має значення?
— Гадаю, що ні, — відповів Франсуа-Батист, хоча вона бачила, що його непокоїть брак її цікавості.
— Утім, — вела вона далі, — не думаю, що жодна річ зі знайдених має значення. Важливий тільки візерунок, той шлях який проходить Navigatairé, промовляючи магічні слова.
— Ти впевнена, що зможеш читати пергамент із Книги Слів?