— Папіруси Граалю?
— Або ж коштовності, ювелірні прикраси із храму Соломонового. Чи кубок, з якого пив Христос на Таємній вечері й куди було зібрано його кров, коли він висів на хресті. Чи папери, письмові свідчення того, нібито Христос не помер підчас розп’яття, а й досі живе в горах пустелі, переховуючись там сотні років і навіть більше разом з маленьким гуртом обраних.
Еліс задумливо глянула на Одріка, але його обличчя було для неї закритою книгою, і вона не могла прочитати його виразу.
— Христос не помер на хресті... — тихо повторила дівчина, не вірячи своїм власним словам.
— Або ж інші історії, — повільно мовив Беяр. — Дехто заявляв, ніби Марія Магдалина та Йосип Аріматейський прибули до Нарбонни, а не до Марселя. Упродовж століть люди вірили в те, що щось дуже важливе заховано десь у Піренеях.
Він помовчав і додав:
— Отже, таємницею Граалю володіли не катари, а Алаїс. Вони віддали їй найсвятіше.
— Таємниця на таємниці, — Еліс відкинулася у своєму фотелі, прокручуючи події в голові. — А тепер печеру лабіринту відкрито.
— Вперше за останні вісімсот років Книги знову можуть з’єднатися, — сказав Беяр. — І хоча ти, Еліс, досі не знаєш, довіряти мені чи ставитися до моїх слів як до маячні старого чоловіка, але є й інші, хто не сумнівається.
Алаїс вірила у правду про Грааль.
Глибоко всередині, поза свідомістю, Еліс була певна, що Беяр каже правду. Це її раціональне «я» не могло прийняти тієї розповіді.
— Марі-Сесіль, — нарешті важко промовила Еліс.
— Сьогодні вночі мадам де л’Орадор прийде до печери і спробує викликати Грааль.
Еліс відчула, як її охопили лихі передчуття.
— Але вона не годна, — швидко відповіла дівчина. — Їй же бракує Книги Слів та каблучки.
— Гадаю, вона розуміє, що Книга Слів досі перебуває в печері.
— Справді?
— Я не знаю достоту.
— А каблучка? Вона ж не має її також, — Еліс опустила очі на його худі руки, що лежали на столі.
— Їй відомо, що я прийду.
— Та ж це божевілля, — вибухнула Еліс. — Як ви можете навіть думати про те, щоб іти туди, де вона є поблизу?
— Сьогодні вночі вони спробують викликати Грааль, — знову сказав Беяр своїм тихим розміреним голосом. — Саме тому вони й знають, що я прийду. Я не можу допустити, щоб це сталося.
Еліс раптом вдарила руками у стіл.
— А як щодо Уїла? Як щодо Шелаг? Ви не дбаєте про них? Якщо вас схоплять, це їм не допоможе.
— Саме тому, що дбаю про них — і про тебе, Еліс, — я й піду. Я певен, що Марі-Сесіль намірилися змусити їх брати участь у церемонії. Має бути п’ятеро учасників-розпорядник Книг і ще четверо.
— Марі-Сесіль, її син, Уїл, Шелаг й Оті?
— Ні, не Оті.
— Тоді хто?
Проте Беяр промовчав.
— Я не знаю, де зараз Шелаг та Уїл, — сказав він, неначе висловлюючи вголос свої думки. — Та я вірю, що ми побачимо їх у печері, коли спаде ніч.
— Хто четвертий, Одріку? — Еліс перепитала його ще раз, цього разу наполегливо.
Але він знову не відповів. Просто зіп’явся на ноги, підійшов до вікна і зачинив віконниці, а потім, обернувшись до неї, промовив:
— Нам час іти.
Еліс була розгублена, знервована й спантеличена, але передовсім налякана. Утім, вона відчувала, що не має вибору.
Вона міркувала про Алаїс, яка була відокремлена від неї самої вісьмома сотнями років, про ім’я у фамільному дереві. Вона подумки малювала символ лабіринту, що поєднував їх крізь час і простір.
Дві історії злилася воєдино.
Еліс зібрала свої речі й пішла за Одріком на вулицю. День поволі згасав.
Розділ 75
У своїй схованці під цитаделлю Алаїс та троє її супутників намагалися не чути лементу страчуваних. Одначе крики болю та жаху проникали навіть крізь скелі. Волання як помираючих, так і живих прослизали до її схованки, неначе чудовиська.