Коло входу Беяр обернувся й посміхнувся їй, а його плямисті бурштинові очі аж іскрилися від передчуттів та нетерпіння.
— Що таке, Одріку? — хутко запитала вона. — Тут є щось... — почала й одразу ж замовкла Еліс.
— Я надто довго чекав на цю мить, — тихо відповів Беяр.
— Чекали? Щоб знайти Книгу?
Він похитав головою.
— На відпущення, звільнення, — відповів він.
— Відпущення? За що? — Еліс здивовано зрозуміла, що їй на очі навернулися сльози. Вона прикусила губу, щоб не розплакатися. — Я не розумію, Одріку, — знов озвалася вона, і її голос надломився.
— Pas a pas, se иа luènh, — промовив він. — Ви бачили в печері ці слова, викарбувані на верху сходів?
Еліс здивовано глянула на нього.
— Так, але яким побитом...
Одрік простяг руку до смолоскипа і лагідно сказав:
— Я маю йти.
Борючись зі своїми суперечливими почуттями, Еліс усе-таки мовчки віддала Одрікові смолоскип. Вона дивилася йому вслід, аж поки не згасли останні відблиски світла у тунелі, і тільки тоді обернулася.
Ухкання пугача десь поблизу змусило її аж підстрибнути. Найменший звук здавався їй у сотні разів гучнішим. У пітьмі витала густа злоба. Дерева нависали над нею. Гірські тіні самі по собі навіювали на дівчину страх, було лячно й від того, що скелі набували чужих, загрозливих форм. Раптом їй здалося, ніби вона почула звук авта, що їхало десь унизу долиною.
Потім звук затих.
Еліс поглянула на годинник, було вже сорок хвилин по дев’ятій.
За чверть на десяту дві потужні автомобільні фари освітили стоянку біля підніжжя піка Суларак.
Поль Оті заглушив мотор і вийшов з авта. Він здивовано помітив, що Франсуа-Батист ще не чекає на нього. Оті глянув угору в напрямку печери, раптом стривожившись, що син і мати де л’Орадор могли бути вже всередині.
Він зрештою відкинув цю думку і почав нервувати. Брезар і Домінґо були там лише годину тому. Якби Марі-Сесіль із сином спустилися в печеру, то він би знав про це.
Його рука мимоволі потяглася до кишені, де лежав годинниковий механізм, який вже відраховував час до вибуху. Йому не треба більше нічого робити. Просто чекати. І дивитися.
Оті намацав на шиї розп’яття й почав молитися.
Раптом його увагу привернули звуки, що лунали з лісу, який межував з автостоянкою. Оті розплющив очі, але так нічого й не побачив. Поль повернувся до авта й увімкнув фари на повну силу. В освітленому проміжку він бачив різнокольорові дерева.
Оті прикрив рукою очі й знову поглянув уперед. Цього разу він завважив руху гущавині підліску.
— Франсуа-Батист!
Однак йому ніхто так і не відповів. Оті відчув, як наїжилося коротке волосся на його потилиці.
— Ми не маємо часу на піжмурки, — крикнув він у темряву, зумисно додавши своєму голосу нотки роздратування, — якщо ти хочеш отримати Книгу й каблучку, то вийди вперед, щоб я міг тебе бачити.
Поль уже почав хвилюватися, чи він був не переоцінив ситуацію.
— Я чекаю, — гукнув він ще раз.
Цього разу Оті щось почув. Він стримав посмішку, коли постать у темряві почала набирати форми.
— Де О’Доннел?
Оті мало не розсміявся, побачивши, як до нього наближається Франсуа-Батист у куртці, більшій на кілька розмірів. Він виглядав пригнічено й жалюгідно.
— Ти сам? — запитав він.
— Не твоє собаче діло, — відповів Франсуа-Батист, зупиняючись на узліссі, — де Шелаг О’Доннел?
Оті кивнув головою у бік печери.
— Вона вже там, чекає на тебе, Франсуа-Батисте. Гадаю, я заощадив тобі трохи часу, — Поль гмикнув, — не думаю, що вона завдасть вам якогось клопоту.
— А Книга?
— Також усередині, — він послабив манжети на сорочці. — Каблучка теж там. Усе доставлено, як я й обіцяв. Учасно.
Тепер коротко розсміявся Франсуа.
— Певно, все й упаковано зі стрічками, — саркастично відповів він Полю. — Ти ж не думаєш, що я повірю, ніби ти просто їх там залишив?
Оті зневажливо глянув на хлопця.
— Моїм завданням було доставити Книгу й каблучку, що я й зробив. Заразом я також повернув вашу, як би це сказати, вашу шпигунку. Назвімо це філантропією з мого боку, — він звузив очі, — а що мадам де л’Орадор вирішить зробити з нею, то вже не моя справа.
На обличчі хлопця промайнув сумнів.
— І все, звичайно ж, від щирого серця?
— Заради Noublesso Veritable, — тихо відповів Оті. — Чи тебе ще не запросили до гурту? Гадаю, тебе не надто влаштовує бути лише її сином. Іди подивися. Може, твоя матір уже там і готується?