Обидва чоловіки спішилися й останні метри до центру села вели своїх коней, тримаючи їх за вудила. Їхнє оббите залізом взуття гучно вдарялося об каміння й витолочену тверду землю, і цей звук відлунював у тиші гір. Кілька цівок диму звивалися над одним чи двома будинками. Очі підозріливо стежили за подорожніми крізь дірки та щілини у віконницях, а потім швидко ховалися. Тут, високо в горах, французькі дезертири були незвичним явищем, але й не зовсім нечуваним. Зазвичай, вони приносили самий клопіт.
Саже прив’язав свого коня біля криниці. Гільєм вчинив так само, потім рушив за ним, коли Саже, перетнувши центр села, направився до маленького будиночка. На даху подекуди бракувало черепичин, віконниці потребували ремонту, але стіни були міцними. Гільєм подумав, що повернення будинку до життя не забере багато часу.
Гільєм зачекав, поки Саже штовхне двері. Дерево, розбухле від вологи й заклякле від тривалого стояння закритим, здригнулося на завісах — і двері з рипінням відчинилися трохи, але достатньо, щоб Саже міг зайти всередину.
Гільєм пішов за ним, відчуваючи на обличчі вологе, склепове повітря, що змушувало його пальці дерев’яніти. Перед дверима лежала купа листя та прілої соломи, очевидно занесена сюди різким зимовим вітром. На віконницях вряди-годи, нагадуючи обірвану торочку, звисали бурульки, вони також були на підвіконні.
На столі стояли залишки накритого обіду. Старий глек, тарілки, чаші й ніж. Поверхня вина вкрилася плівкою цвілі, неначе озерне плесо зеленою ряскою. Лавки були акуратно складені під стіною.
— Це твій дім? — тихо запитав Гільєм.
Саже мовчки кивнув.
— Коли ти залишив його?
— Рік тому.
Посеред кімнати над купкою попелу і дров, які уже давно своє відгоріли, висів поржавілий кухонний казан. Гільєм із сумом дивився, як Саже нахилився і поправив кришку.
Задню частину будинку відокремлювали старі портьєри. Піднявши одну, він побачив ще один стіл, біля якого обабіч стояли два стільці. Стіна була вкрита рядами вузьких і майже порожніх поличок. Стара ступка й товкачик, пара піал та совочків, кілька глечиків, укритих шаром пилу, — це й усе, що залишилося. На низькій стелі над поличками було прибито кілька гачків, з яких звисали запилені пучечки трав — скам’янілі паростки блошниці дизентерійної та жмутки листя чорниці.
— Для її ліків, — промовив Саже, здивувавши Гільєма. Останній стояв тихо, згорнувши на грудях руки й не бажаючи перебивати господареві спогади.
— До неї приходили як чоловіки, так і жінки — коли хворіли тілесно чи їх турбували душевні муки, коли воліли захистити дітей узимку від хвороб. Бертранда... Алаїс дозволяла їй брати участь у приготуванні ліків та розносити пакунки до осель замовників.
Саже заїкнувся, а потім замовк. Гільєм відчув, що в його власному горлі виник клубок. Він також пам’ятав глечики й пляшечки, якими вона наповнювала їхню кімнату в Шато Комталь, її тиху зосередженість, коли вона над чимось працювала.
Саже опустив портьєру. Він перевірив щаблі драбини і поліз обережно наверх. Тут лежала купа гнилої соломи та старих ковдр, зіпсованих пліснявою й забруднених тваринами — все, що залишилося від постелі, на якій колись спала родина. Біля постелі стояв єдиний свічник із залишками розплавленого воску, позаду неї на стіні виднілася легка кіптява.
Гільєм більше не міг дивитися на горе Саже і вийшов надвір. Він не мав права втручатися.
Якийсь час по тому з’явився і Саже. Його очі були червоними, але руки стиснуті, він направився просто до Ґільєма, який стояв на найвищій точці селища, дивлячись на захід.
— Коли тут сходить сонце? — запитав він, щойно Саже порівнявся з ним.
Обидва чоловіки були однакового росту, хоча зморшки на обличчі Ґільєма та сиві пасми волосся засвідчували, що він на п’ятнадцять років ближче до могили.
— О цій порі року сонце в горах сходить пізно, — сказав Саже.
Якусь мить Ґільєм мовчав.
— Що ти збираєшся робити? — запитав згодом, поважаючи право Саже диктувати порядок дій.
— Ми маємо поставити коней до стайні, потім знайти собі місце для ночівлі. Сумніваюся, що вони дістануться сюди до ранку.
— Ти не хочеш... — почав було Ґільєм, позираючи на будинок.
— Ні, — швидко відповів Саже. — Не там. Тут є жінка, яка дасть нам їжу і притулок на ніч. А завтра ми маємо рушити далі, вище в гори, отаборитися десь поблизу самої печери і зачекати на них.