Він поглянув на обрій, де зустрічалися потемніле небо і вкрита фіолетовим серпанком земля.
— Вони під’їхали із південного сходу, — нарешті промовив Саже, — це означає, що Оріана таки обминула село. З того боку вони не зможуть проїхати на конях далі. Поверхня надто нерівна. Там є кілька міжгір’їв з урвистими схилами обабіч, їм доведеться йти пішки.
Думка про те, що Бертранда так близько, була для Саже нестерпною.
— Я йду вниз, — сказав він.
— Ні! — гукнув Гільєм, а потім притишив голос. — Ні, це надто великий ризик. Якщо вони тебе помітять, то ти поставиш життя Бертранди під загрозу. Ми знаємо, що рано чи пізно Оріана прийде до печери. Тут маємо змогу заскочити її зненацька. Ми мусимо дочекатися їх. — Ґільєм замовк. — Ти не повинен звинувачувати себе, друже: ти не міг передбачити й відвернути це. Ти допоможеш дочці тим, що дотримуватимешся нашого плану.
Саже різко скинув Ґільємову руку зі свого плеча.
— Ти геть не уявляєш, що я відчуваю, — гнівно відповів він. — Як ти смієш припускати, ніби знаєш мене?
Гільєм глузливо розвів руками:
— Пробач.
— Вона ж лише дитина.
— Скільки їй років?
— Дев’ять, — гостро відповів Саже.
Гільєм насупився.
— Отже, досить велика, щоб усе зрозуміти, — висловив він свою думку. — Навіть якщо Оріана переконала її, а не примусила покинути табір, то Бертранда, мабуть, уже втямила, що щось негаразд. А вона знала, що Оріана на той час була в таборі? Вона взагалі знає про те, що в неї є тітка?
Саже кивнув.
— Вона знає, що Оріана недобре ставиться до Алаїс. Вона б не пішла разом із нею.
— Так, якби знала, яка Оріана зовні, — погодився Гільєм. — Але якщо вона не знала?
Саже трохи подумав і похитав головою.
— Навіть коли й так, я не можу повірити, що Бертранда могла піти із чужою людиною. Ми ж домовилися, що вона чекатиме на нас...
Саже раптом замовк, розуміючи, що він майже виказав себе, але Гільєм і далі думав про своє. Саже полегшено зітхнув.
— Гадаю, ми зможемо впоратися з солдатами тільки після того, як урятуємо Бертранду, — промовив Гільєм. — Чим довше я про це думаю, тим більше схиляюся до думки, що Оріана, либонь, залишить вояків у таборі й піде до печери тільки з вашою донькою.
Саже нарешті почав слухати.
— Кажи далі.
— Оріана чекала цього понад тридцять років. Прикидатися для неї так само природно, як і дихати. Не думаю, що вона наважиться дозволити комусь ще дізнатися точне місцезнаходження печери. Оріана ніколи не захоче розділити таємницю із кимось, а оскільки вона нікому не довіряє, окрім свого сина, який знає, що вона тут, то й не очікуватиме жодного опору.
Гільєм замовк, але згодом додав:
— Оріана... — він зупинився. — Щоб заволодіти Трилогією лабіринту, Оріана брехала, вбивала, зрадила батька й сестру. Вона накликала на себе прокляття заради цих Книг.
— Вбивала?
— Свого першого чоловіка, Жана Конґоса, хоча, звичайно, не її рука встромила в нього ножа.
— Франсуа, — пробурмотів Саже, але надто тихо, щоб Гільєм не міг його почути. Він пригадав лемент, відчайдушне биття кінських копит, коли чоловіка разом із звіриною затягувало у болотну твань.
— Я завше гадав, що саме вона винна у смерті жінки, яка була дорогою для Алаїс, — вів далі Гільєм. — Через стільки років я зараз не згадаю її ім’я, але то була дуже мудра жінка, яка мешкала в Ціутаті. Вона навчила Алаїс готувати зілля та лікувати, задля добра використовувати дари природи. — Гільєм помовчав. — Алаїс любила її.
Упертість не давала Саже змоги відкритися Ґільємові. Саме впертість і ревнощі не дозволяли йому розповісти про своє життя з Алаїс.
— Есклармонд не померла, — відповів Саже, не маючи більше сил прикидатися.
Гільєм аж застиг на місці.
— Що? — перепитав він. — Алаїс знає про це?
Саже кивнув.
— Зникнувши з Шато Комталь, вона звернулася по допомогу саме до Есклармонд та її онука. Вона покинула...
Раптом їхню розмову перервав різкий звук владного й холодного голосу Оріани. Обидва чоловіки припали до землі. Беззвучно вони підняли свої мечі й зайняли позиції поблизу печери. Саже заховався за виступом гори, дещо нижче входу до печери, а Гільєм — у заростях глоду, чиї гострі колючі гілки в сутінках виглядали загрозливо.
Голоси поступово наближалися. Вони чули, як важко ступали чоботи, як брязкала зброя та пряжки солдатів, коли вони дерлися вгору кам’янистою гірською стежкою.
Саже почувався так, неначе проходив кожен крок разом з Бертрандою. Кожна мить видавалася вічністю. Стукіт підборів, луна голосів повторювалися знов і знов, але так ніхто й не з’являвся. Здавалося, прибульці навіть не наближаються.