— Саме це переконало тебе, що він не той, за кого себе видає.
— Він загрозливо навис наді мною, але прибігли мої слуги, їх було забагато, тому Сен-Море не залишалося нічого, як піти. — Симеон нахилився, притишивши голос до шепоту. — Як тільки я впевнився, що він поїхав геть, то загорнув обидві Книги в старі лахи і знайшов прихисток в однієї християнської родини, що мешкала неподалік. Я вірив, що ці люди мене не зрадять. Я не міг вирішити, як учинити краще. Я не був більше впевнений у своїх знаннях. Чи був той Сен-Море самозванцем? Або ж справді охоронцем, але з серцем, опоганеним жадобою чи обіцянкою влади й багатства? Невже він зрадник? Якщо Сен-Море був самозванцем, тоді справжній охоронець міг прийти, але не знайшов мене в місті. Якщо ж зрадливцем, то я відчуваю, що мусив дізнатися якомога більше. Але навіть зараз не знаю, чи слушно вчинив.
— Ви вчинили так, як вважали за належне, — промовила Алаїс, не зважаючи на погляд батька, що велів їй мовчати, — ніхто не зробив би більшого.
— Правильно чи ні, але я не виходив з дому близько двох днів. Потім було знайдено скалічене тіло чоловіка в річці Ер. Йому були видлубано очі та утято язик. Ходили чутки, що цей рицар служив у старшого сина Шарля д’Евре, чиї землі лежать недалеко від Шартра.
— То був Філіп де Сен-Море, — додав Пелетьє.
Симеон кивнув.
— У вбивстві звинуватили юдеїв. Відтоді в місті почалися гоніння. Я став якраз зручним цапом-відбувайлом. Усі говорили, що по мене приходили. Були навіть свідки, які стверджували, ніби бачили Сен-Море біля моїх дверей, а інші присягалися, що ми сперечались і навіть побилися. Я зрештою ухвалив рішення. Можливо, Сен-Море був тим, за кого себе видавав. Може, він був чесною людиною, а може, й ні. Це більше не важило. Він загинув — гадаю, через те, що знав про Трилогію лабіринту. Його люта смерть переконала мене, що в цю справу втягнено й інших. Таємницю Грааля було справді зраджено.
— Як вам удалося втекти? — спитала Алаїс.
— Мої слуги встигли піти, і я сподівався, вони вже були в безпеці. Я ховався до наступного ранку, а щойно відчинили міську браму, я, поголивши бороду, вислизнув, переодягнений у літню жінку. Разом зі мною пішла Естер.
— Тобто вас не було в місті, коли в новому соборі збудували лабіринт на підлозі? — запитав Пелетьє. Алаїс була здивована тим, що батько посміхався, неначе над власним жартом. — Тож ти його не бачив.
— Що за лабіринт? — вимогливо спитала дівчина.
Симеон прицмокнув, звертаючись тільки до Пелетьє:
— Ні, хоча я чув, що він добре прислужився. Багато людей привабило те коло з мертвого каменя. Вони дивилися, шукали, не тямлячи, що під ногами в них лежить не справжній секрет.
— Що це за лабіринт? — повторила Алаїс.
Утім, чоловіки досі не звертали на неї уваги.
— Я б надав тобі притулок у Каркассоні. Дах над головою, захист. Чому ти не прийшов до мене?
— Віриш, Бертране, я не хотів більше нічого. Але ти забуваєш, наскільки відрізняється північ від толерантних південних земель. Я не міг подорожувати вільно. Не забувай, що в ті часи життя було суворим для юдеїв. За нами постійно стежили, на нас час від часу нападали та грабували, — Симеон зупинився, щоб набрати в легені повітря, — крім того, я б ніколи не пробачив собі, якби привів їх — хай хто вони є — до тебе. Тієї ночі, тікаючи з Шартра, я навіть не думав про те, куди мені йти. Найкращим рішенням було просто зникнути, доки метушня не вгамується. Коли сталася пожежа, то в мене з голови вилетіли всі думки.
— А як ви опинилися в Без’єрі? — запитала Алаїс, знову намірившись приєднатися до розмови. — Це Хариф послав вас туди?
Симеон похитав головою.
— Ні, мені просто поталанило, Алаїс. Спочатку я попрямував до Шампані, де і провів зиму. Наступної весни, щойно розтанули сніги, я подався на південь. Мені пощастило приєднатися до гурту англійських юдеїв, що тікали від гонінь у своїй землі. Вони направлялися у Без’єр. Це місто здавалося найкращим прихистком. Місто зажило слави досить терпимим ставленням — юдеї обіймали високі посади, а також владні пости. Тут поважали наші знання й уміння. Його сусідство з Каркассоною означало, що я буду напохваті, коли знадоблюся Харифові, — Симеон обернувся до Бертрана. — Тільки Господь відає, як важко мені було знати, що ти лише за кілька днів кінної їзди від мене, але обережність та мудрість підказували мені, що все має залишатися так, як є.
Симеон розправив плечі, його живі чорні очиська сяяли.
— Навіть тоді з’являлися вірші й пісеньки, що поширювалися при дворах Півночі. У Шампані трубадури та менестрелі співали про магічний кубок, про життєдайний еліксир. Ці твори були надто близькі до правди, їх не могли нехтувати.