Пелетьє кивнув, він також чув такі пісні.
— Тому, зваживши усе, я вирішив, що безпечніше триматися подалі від тебе. Я б ніколи не пробачив собі, якби привів ворогів до твоїх дверей, мій друже.
Пелетьє важко й довго зітхнув.
— Боюся, Симеоне, що попри наші величезні зусилля, нас зрадили, хоча я й не маю твердих чи достеменних доказів цьому. Є люди, які знають про наш із тобою зв’язок, щодо цього я певен. Але не знаю, чи відомо їм, як щільно ми пов’язані.
— Що змушує тебе так думати?
— Тиждень тому, або навіть більше, Алаїс натрапила у річці Од на загиблого юдея. У нього було перерізане горло, а великий палець лівої руки зовсім відтято. Його не пограбували. Я не мав причин так думати, але одразу збагнув, що його переплутали з тобою, — Пелетьє замовк, а потім додав: — Були й інші ознаки. Я втаємничив в усе Алаїс на випадок, коли зі мною щось трапиться і я не зможу повернутися до Каркассони.
«Зараз саме слушний момент сказати батькові, чому я приїхала до нього», — подумала Алаїс.
— Тату, оскільки ви...
Пелетьє підніс руку на знак, щоб вона його не перебивала.
— Чи не помічав ти часом яких-небудь проявів того, що твоє місцезнаходження викрито, Симеоне? Хоча б тими, хто раніше бачив тебе у Шартрі, чи кимось іншим?
Симеон похитав головою.
— Останнім часом ні. Минуло вже понад п’ятнадцять років відтоді, як я приїхав на південь, і, можу тобі зізнатися, увесь цей час в мене не було жодного дня, коли б я не чекав, що мені раптом приставлять холодне лезо ножа до горла. Проте нічого надзвичайного я не помітив.
Алаїс більше не могла мовчати.
— Тату, те, що я хотіла розказати, стосується справи. Я маю розповісти тобі, що трапилося потому, як ти залишив Каркассону. Будь ласка...
Коли Алаїс завершила свою розповідь, обличчя Пелетьє стало багряно-червоним. Алаїс боялася, що він утратить самовладання. Тоді ні Алаїс, ані Симеон не зможуть заспокоїти його.
— Трилогію знайдено, — нарешті промовив Пелетьє. — Щодо цього більше не може бути сумнівів.
— Угамуйся, Бертране, — спокійно відказав Симеон. — Лють тільки затьмарює твої судження.
Алаїс обернулася до вікна, почувши гамір на вулиці. Пелетьє також підвів голову після хвилинного вагання.
— Дзвони знову почали дзвонити, — промовив Бертран. — Я маю повернутися до будинку сюзерена. На мене там чекає віконт Тренкавель, — він знову замовк, — мені слід подумати над тим, що ти мені розповіла, Алаїс, і вирішити, як вчинити. Тепер ми мусимо зосередитися на нашій подорожі додому.
Пелетьє обернувся до свого друга:
— Ти, Симеоне, поїдеш із нами.
Поки Пелетьє говорив, Алаїс помітила, що Симеон відкрив гарно оздоблену різьбленням дерев’яну шкатулку, яка стояла у дальньому кутку кімнати. Алаїс підійшла ближче. Кришка шкатулки була обшита малиновим оксамитом, що був зібраний у глибокі брижі, неначе запона навколо ліжка.
Симеон похитав головою.
— Я не поїду з вами, але вирушу вслід разом зі своїми людьми. Тому заради безпеки ти маєш узяти оце.
Він запустив руку в шкатулку. Прозвучав тихий тріск і раптом унизу скриньки висунулася маленька шухлядка. Коли Симеон випростався, Алаїс побачила, що на його долоні лежить якийсь предмет, загорнений у шмат овечої шкури.
Двоє чоловіків перезирнулися, й Пелетьє взяв Книгу з простягненої Симеонової руки і заховав її під плащем.
— У своєму листі Хариф згадує про сестру, що живе у Каркассоні, — промовив Симеон.
— Вона, мабуть, просто друг Noublesso — це моя інтерпретація його слів. Не можу повірити, що він мав на увазі більше, — кивнув Пелетьє.
— Та жінка приходила, щоб забрати у мене другу Книгу, Бертране, — тихо відповів Симеон, — як і ти тепер, маю зізнатися, що я гадав, ніби вона не більше ніж кур’єр, але після твого листа...
Пелетьє відкинув припущення помахом руки.
— Не можу повірити, що за будь-яких обставин Хариф призначив би охоронцем жінку. Він би так не ризикував.
Симеон знизав плечима.
— Ми повинні припустити таку можливість.
— Гаразд, а що це за жінка? — нетерпляче запитав Пелетьє. — Та, якій можна було б довірити таку цінну річ?
Симеон знову похитав головою.
— Кажучи правду, мені так не здалося. Вона не має високого походження, хоча й не належить до найнижчого прошарку суспільства. Вона вже вийшла з тих літ, коли народжують дітей, хоча з нею була дитина. Вона подорожувала до Каркассони через Сервіан, її рідне містечко.