Алаїс одразу ж сіла прямо.
— Замало інформації, — поскаржився Бертран. — Вона не назвала тобі своє ім’я?
— Ні, я й не питав, оскільки при ній був лист від Харифа. Я дав їй хліба, сиру, фруктів на дорогу, а потім вона пішла.
Вони вже збиралися вийти з будинку на вулицю.
— Мені не хочеться залишати вас самого, — раптом сказала Алаїс, переповнившись страхом за Симеона.
Той тільки посміхнувся.
— Зі мною усе буде гаразд, дитино. Естер спакує ті речі, які я забажаю взяти до Каркассони. Я подорожуватиму анонімно у натовпі. Так буде безпечніше для нас усіх.
Пелетьє кивнув на ці слова.
— Юдейський квартал лежить біля річки на сході Каркассони, неподалік від Сен-Вінсена. Надійшли мені звістку, коли прибудеш.
— Добре.
Чоловіки обнялися, потім Пелетьє вийшов на тепер уже заюрмлену вулицю. Алаїс хотіла піти за ним, але Симеон поклав свою руку на її, щоб затримати.
— Ти дуже смілива, Алаїс. Ти надзвичайно віддана своїм доччиним обов’язкам. І щодо Noublesso теж. Але ти наглядай за батьком. Його запальний характер може призвести до омани у його судженнях, а попереду чекають тяжкі часи, важкий вибір.
Глянувши через плече, Алаїс притишила голос, аби батько не міг її почути.
— Про що була друга Книга, яку взяла жінка з Каркассони? Книга, якої досі не знайдено?
— Книга Ліків, — відповів Симеон. — Список ліків та трав. Твоєму батькові було довірено Книгу Слів, а мені Книгу Чисел.
«Кожному згідно з його знаннями», — подумала Алаїс.
— Гадаю, їхні назви говорять тобі проте, що ти хотіла дізнатися? — промовив Симеон, дивлячись на неї лукаво з-під своїх кущистих брів. — Чи, може, підтверджують якісь здогади?
Алаїс посміхнулася.
— Benléu. Можливо.
Алаїс поцілувала Симеона і побігла доганяти свого батька.
Роздуми для подорожі. Й, мабуть, напучення одночасно.
Алаїс вирішила поки що притримати свої думки та здогади при собі, доки вона не переконається. Утім, вже зараз вона була майже певна щодо того, в кого тепер Книга. Усі міріади зв’язків, що неначе павутиння існували між їхніми життями, раптом стали їй зрозумілі. Всі, навіть найменші натяки та зачіпки, що були непомітні, бо їх просто не шукали.
Розділ 29
Поспішаючи назад через місто, вони зрозуміли: масовий від’їзд уже розпочався. Юдеї та сарацини рухалися до міських воріт, дехто пішки, дехто на возах з пожитками — книжками, картами, меблями; лихварі їхали на конях, навантажених кошелями, коробками та вагами, сувоями пергаментів. Алаїс помітила у натовпі й кілька християнських сімей.
Двір сюзеренового палацу видавався блідо-білим у світанкових променях. Проминувши браму, Алаїс побачила вираз полегшення на обличчі тата, оскільки він усвідомив, що рада ще не завершилася.
— Хто-небудь іще знає, що ти тут?
Алаїс немов укопана зупинилася на дорозі, з жахом збагнувши, що вона зовсім не подумала про Гільєма.
— Ні, я приїхала просто до тебе.
Її роздратував той вираз задоволення, що промайнув на батьковому обличчі.
Він кивнув.
— Зачекай тут. Я повідомлю віконта Тренкавеля про твою присутність та попрошу дозволу, щоб ти поїхала з нами. Твоєму чоловікові також слід сказати.
Алаїс бачила, як він зник у тіні будинку. Залишена на самоті, вона роззирнулася навкруги. Тварини простяглися у затінку, їхня шерсть вирізнялася на тлі холодних і блідих сірих стін, яким було байдуже до людей та їхніх справ. Незважаючи на власний досвід й усі ті історії, що їх розповів їй Ам’єль де Курсан, тут, у спокої палацу, Алаїс не могла до кінця повірити, що загроза була надто близькою.
Позаду неї відчинилися двері, і величезний потік людей заполонив сходи й подвір’я. Алаїс притулилася до колони, щоб її раптом не збили з ніг.
Подвір’я вибухнуло криками, командами й наказами. Джури бігали, ловлячи коней своїх володарів. Ув одну мить палац перетворився з місця правління на військовий табір.
Серед цього галасу Алаїс почула, що хтось її кличе. Це Гільєм! Серце мало не вискочило з її грудей. Алаїс обернулася, намагаючись побачити, звідки линув його голос.
— Алаїс! — вигукнув він, не вірячи своїм очам. — Що ти тут робиш?
Тепер Алаїс бачила його, він, штовхаючись, пробивався крізь натовп, доки не схопив її на руки, притис до себе так міцно, що вона подумала, ніби він хоче вичавити з неї рештки сили. Натомість його подоба і його запах вивітрили решту думок з її голови. Усе забулося. Вона пробачила йому геть усе. Дівчина майже соромилася того, що він аж так щиро радий її бачити. Заплющивши очі, Алаїс уявила, що вони самі, якимось дивом знову в Шато Комталь, мовби нещастя останніх днів були просто лихим сном.