Коли вона побачила, що двері справді відчинені, стався новий викид адреналіну. Тепер у неї була лише одна мета: вибратися з цього пекла. Позаду пролунав жахливий гуркіт, що супроводжувався гарчанням. Від несподіванки Траскман, мабуть, впустив пляшку й перекинув стіл, коли зірвався на ноги. Жулі вже бігла лабіринтом. І цього разу вона знала дорогу. «Сім кроків, поворот ліворуч. Три кроки праворуч. Ще п’ять…». Швидко дійшла до коридору з книжковими плакатами. Вона не мала жодних сумнівів щодо того, в якому напрямку йти.
— Жулі-і-і-і-і!
Несамовитий крик, аж крижаний холод пробіг по спині. Передусім треба залишатися зосередженою.
«Вісім сходинок. Три сходинки вниз, п’ять угору, потім назад».
Серце Жулі підступило до горла. Пройшовши ще кілька коридорів, вона опинилася в залі, якого ніколи в житті не бачила. Картини, круглий вхід з однаковими дверима, окрім тих, що навпроти, які були замкнені. Вона кинулася до сталевих ручок і повернула їх, намагаючись перевести подих, її легені були готові розірватися. Вона вже точно не була тією спортсменкою, що колись…
— Жулі-і-і! Я тебе вб’ю!
Калебове виття почулося так близько, що залишалося тільки дивуватися, як він міг рухатися так швидко. Це було вище її розуміння, але вона намагалася не панікувати — і раптом замок таки піддався. Жулі потягнула за ручку — і краплі теплої води поцілували її обличчя. Вона чула, як удалині котяться хвилі. Повітря ласкаве — мабуть, пізня весна чи початок літа.
Вона миттєво кинулася прямо вперед, упала на пісок, піднялася й помчала ліворуч, як тільки опинилася на березі. Вона там нічого не бачила. Це означало, що він теж не бачить. Якщо тільки не…
Раптом промінь ліхтаря освітив дюну посеред кромішньої темряви. Вона розвернулася, не припиняючи бігу: він наступав їй на п’яти, і світло рухалося в ритмі її кроків.
Ні, Калеб Траскман ніколи не здасться. Він переслідуватиме її до самої смерті.
— Жулі-і-і-і-і-і-і!
Услід гнівному крику Траскмана, вона уривчасто кликала на допомогу, і її благання зразу відносило дощем і вітром. Море шуміло ніби за багато миль звідси, але вона відважно бігла вперед, її погляд був прикутий до орієнтиру: блиску вогнів міста. Десь неподалік їй відповів жалібним криком тюлень. В одну мить земля пішла з-під ніг, схил засмоктав її, і вона опинилася на березі широкого потоку, що перетнув їй дорогу.
Потрапивши в пастку посеред бухти, вона не могла йти далі. Сам Траскман колись пояснив їй силу припливів і відпливів у цій місцевості. Протистояти цій течії означало погодитися на те, що її віднесе у відкрите море і, без сумніву, вона загине. «Немає нічого болючішого, ніж утоплення. Це найстрашніша смерть».
Судячи з руху ліхтаря, її кат зараз від неї метрів за п’ятдесят. Він знав, що вона в пастці, і Жулі могла тільки уявити, що він з нею зробить. Цього разу вона не збиралася дарувати йому задоволення зловити її живою. Вона мала намір знищити його, так само, як він знищив її.
Так, вона не виживе. Але її страждання триватимуть усього кілька секунд.
Рішення прийнято.
Вона стрибнула в потік і дала хвилям себе поглинути.
48
Віра вже бувала в цій хатині раніше. Одного чудового літнього дня вона зіграла з Андре партію у шахи. Вони сміялися, пили пиво й розповідали одне одному історії. Спостерігали, як граційно приземляються крижні та журавлі. Вона пам’ятала, як її друг сказав, що це і є щастя, і немає кращого місця у світі, ніж тут. Потім вона зібрала свої речі, і пішла додому своєю дорогою.
Як вона могла забути такий момент? І чому, власне, вона забула? І як вона могла розмовляти з Андре щодня, якщо він уже давно помер?
Хто був там, на іншому боці біля радіостанції? Що, як… Що як — що? Що, якщо на тому кінці дроту нікого не було? Невже це… Невже всі ці розмови відбувалися лише у її голові?
Віра не могла змусити себе цього визнати. Ні, це абсолютно неможливо. Вона не страждала на шизофренію. То Зофія Енриш була божевільна, Зофія Енриш вигадувала, їй поставили діагноз багато років тому і вона пройшла лікування. Зофія Енриш — а не вона, Віра Клейторн. Вона, Віра, — лікар-психіатр. Її робота — лікувати таких людей. «А як ви думаєте, лікар-психіатр може вилікувати себе самого?» — запитала Зофія Енриш. Чому вона про це спитала? Має бути пояснення, має! Ні, це абсолютно неможливо, вона не може бути хворою.