Унизу скелястого схилу вона побачила шале Андре. Її литки горіли, а спорядження важило, мабуть, тонну. Віра знала, що сьогодні їй не вдасться повернутися звідси до себе. Опинившись на місці, викличе допомогу й чекатиме, доки вона прибуде. Віра була впевнена, що врешті-решт усе проясниться. «Це не я тікаю від монстра».
«Утікаєш, утікаєш ти, і тільки ти».
— Замовкни! — прогарчала вголос. — Хоч хто ти є, стулися!
Дійшовши до шале, вона встромила снігоступи в сніг біля зрубу. Передні вікна були засипані снігом. З краю даху звисали напівпрозорі бурульки сантиметрів десять завдовжки. Вона зайшла всередину з ножем у руці. Це шале було просторіше, ніж її, але тут всього одна кімната. Усередині нікого. Віра не побачила жодних слідів, крім тих, які залишила вона сама. Це трохи заспокоїло її. Отже, Зофія Енриш сюди не заходила.
Підлога рипіла під її вагою, а всередині було так само холодно, як і надворі. Вона поспішила до радіостанції, яка лежала посередині кухонного столу. Вкрита пилюкою, як і все інше. Тут давно ніхто не жив… У Віри було відчуття, ніби вона стрімко летить на дно прірви. Здебільшого хворі на параноїдну шизофренію не усвідомлюють своєї хвороби; їхні галюцинації чи марення для них реальні. Вони можуть вести дуже складні дискусії з людьми, які існують лише в їхній уяві, їсти й жити разом з ними…
Вона відігнала ці надокучливі думки. На аркуші паперу, приклеєному до однієї з бокових панелей радіостанції, вказані частоти лише двох контактів Андре: констебля Крістіана Нолана і її. Він закреслив ім’я психіатра, який жив у шале до неї, і написав: «Віра».
Вона взяла мікрофон і ввімкнула прилад. Стрілка не гойднулася. Це ще що?
Ну звичайно, генератор же вимкнений. Вона вийшла з шале й підійшла до генератора, який стояв у своєрідній ніші. Спробувала запустити його, смикнувши за шнур стартера. Марно. Відкрутила кришку бензобаку й посвітила ліхтариком, який дістала зі своєї сумки. Порожній. Немає пального. Немає електрики. Немає радіозв’язку. Її кошмар наяву тривав…
Намагаючись не впадати у відчай, Віра пішла до дровітні. Але поліна були сирі й зовсім промерзлі. Такі не горітимуть. Вона повернулася всередину і з жахом виявила, що в кошику залишилися тільки тріски для розпалювання. Якщо вона залишиться тут сьогодні, то неодмінно замерзне, навіть якщо закутається в спальний мішок і ковдру. Мабуть, надворі близько мінус десяти.
Геть спустошена, вона просто сіла й стала крутити в руках чорного слона, якого знайшла на вежі. Потім випросталася і подивилася на стіл біля ліжка. Композиція на дошці Андре навіть близько не скидалася на їхню нещодавню партію. Ліворуч від дошки лежав відривний календар. З двадцять першого вересня не вирвано жодної сторінки. Одначе вона пам’ятала, що сьогодні чотирнадцяте лютого.
Цього разу Віра мала доказ перед очима: чоловік, з яким вона розмовляла щодня, чоловік, який розповідав їй бувальщини, помер, і це сталося не вчора. Усе це було всього лиш плодом її уяви. Їй здалося, ніби ввімкнулась іще одна шестерня потужної машини, покликаної знищити її. Хіба могла Зофія Енриш почути, як Андре передав свій наступний хід конем на b5 — якщо його вже не було на цьому світі? Як Зофія Енриш могла втрапити до Віриного шале за п’ять кілометрів, якщо Андре не розказав їй дороги? Висновок був простий: Зофія Енриш не могла бути справжньою.
Ні, ні, ні! Віра не вигадала все це. Вона не могла такого вигадати. Вона зустріла цю жінку багато років тому в психіатричному відділенні лікарні в Меці. Як вона могла лікувати того, кого не існувало? Як би вона знайшла книжку Зофії Енриш у старій пекарні, якби авторка була її вигадкою?
Відповідь: книжка теж була плодом її уяви. Це єдине пояснення. Ніщо з пережитого тієї ночі не було правдою. Це все якесь кляте марення, ось що це було.
Насправді ніколи не існувало рукопису під назвою «Відлюдники». Ніяких пророцтв, ніякої підшивки газетних статей. Тільки галюцинації, забуті спогади та інші ілюзії, трансформовані й перемішані. Лабіринт божевілля, вирізаний у звивинах її мозку.
Вона думала, що потерпає від надчутливості до електромагнітних хвиль, але помилялася. Її патологія була в іншому місці. Глибоко всередині її черепа. І ця патологія привела її в саме серце цього пекельного лісу.
Зрештою, у неї не було причин бути тут. Їй треба повернутися до цивілізації. Їй треба звернутися по професійну медичну допомогу, з’ясувати, що з нею відбувається. Можливо, їй доведеться полікуватися у стаціонарі, але вона повинна нарешті подивитися правді у вічі.