Аріадна перевела подих. Те, що вона збиралася зробити, було божевільним, небезпечним, але це треба зробити. Зараз або ніколи. Вона притиснулася до листового металу ліворуч від дверей, у сліпій зоні на випадок, якщо він зазирне у вікно, і жбурнула болт у купу. Як і очікувалося, за брязкотом металу почулися важкі поспішні кроки по підлозі трейлера, а потім клацнув замок на дверях. Чоловік з’явився на порозі. За секунду Аріадна відступила назад, витягла електрошокер і вистрілила. Електроди встромилися прямо в груди Теобальда, перш ніж він встиг поворухнути пальцем. Пролунало сичання, м’язиста фігура впала на підніжку, вигнувши спину, вени на шиї набрякли, зуби стиснулися, щелепи звело судомою.
Аріадна думала, що він помре, але його тіло раптово розслабилося. Часу було обмаль. Вона кинула зброю і потягла інертну доки що масу в інший кінець трейлера, де стояв прикручений до підлоги стіл. Накинула йому на горло трос велосипедного замка, і мало не задушивши в’язня, пристебнула до ніжки столу. Швидко зачинила двері.
Була налякана до смерті. Вона пройшла точку неповернення і, щоб втриматися, щоб не здатися, мусила зосередитися на Ромі, Лізанні, на стражданнях, яких вони зазнали, і не думати ні про що інше.
50
Віра Клейторн подумала: «Певно, острів відчуває великі утруднення з доставкою провізії. Взагалі всі ці господарські турботи — така мука»{18}.
Читаючи ці рядки, Вірі здалося, що вона не зможе опуститися нижче. Ніби її особистість була сконструйована на основі персонажа Агати Крісті. Але що, в біса, це означало? Вона — Віра! Віра Клейторн, дочка Одетти та Жана-П’єра Клейторнів. Вона не придумала цього.
Випадковість. Мабуть, це все великий неймовірний збіг обставин. Раптом вона згадала книжкову шафу у вітальні її батьків, чорні корінці рядами. Детективні романи. Батько любив їх. Тож певною мірою так і було: любитель детективів, чиє ім’я таке близьке до імені персонажа, вигаданого Королевою детективу, назвав свою доньку Вірою. Віра Клейторн. Як підморгування. Данина поваги.
Вона гортала сторінки. Підкреслені фрази зустрічалися регулярно. Кожне підкреслення ставало шоком, який іще більше занурював її в нерозуміння.
— А сюди, мабуть, небезпечно причалювати у погану погоду, — роздратовано кинув Філіп Ломбард.
Її колишнього колегу-психіатра в Меці звали Філіп Ломбард. Вона нахмурилась і читала далі.
Емілі Брент іще не мала чіткої думки: чи то подобаються їй оті виходці з колоній, чи ні.
Ім’я Емілі, її доньки, було обведено кружечком. Віра, Філіп, Емілі…
Вона щосили жбурнула книжку об стіну й закричала. Як Андре міг зробити таке? Що він намагався довести, коментуючи цю кляту книжку? Що вона божевільна? Чи бачив він, як тоне його власна дитина? Він прокидався посеред ночі, весь у поту, наляканий жорстокістю своїх кошмарів?
Ні, він не зазнав і сотої частки тих страждань, яких зазнала вона, та, що заховалася у цьому лісі. А втім, він дозволив собі вивчати її, а тим часом у розмовах через радіостанцію розповідав свої кляті побрехеньки про мисливців на китів, історії, в яких не було жодного слова правди!.. Він міг би принаймні поговорити з нею про все це. Прийти до неї в шале й усе це обговорити з нею.
Тієї миті вона його ненавиділа. Так йому й треба, що помер. Його пропите серце не витримало. Він отримав те, що заслужив. Тоді вона схопила блокнот. «Справа Віри Клейторн». Відразу вона побачила стрілки, дати, безладні написи. Зокрема:
Тринадцяте липня. У хатині Віра розповіла про жахливу трагедію, яка забрала життя її доньки Емілі. Тоді я не звернув уваги, але за кілька днів вона згадала хлопця зі своєї колишньої роботи в лікарні, Філіпа. Пізніше вона назвала його прізвище. Ломбард. Персонаж із «Таємниці Iндiанського острова». Іще один… Так багато збігів.