Голова асоціації пояснив, що від попереднього життя у Віри залишилися лише сякі-такі речі в багажнику автомобіля. Оскільки ж минулої зими виявилося, що колишній психіатр, який жив у шале біля річки, змушений був виїхати звідси, бо захворів на рак, керівник спілки гіперчутливих запропонував Вірі переїхати туди. Віра не могла в це повірити, адже вона теж була психіатром. Одразу дуже природно вона почала допомагати в роботі, ніби завжди жила тут. Усе сталося дуже просто.
Інші записи. Інші одкровення. І багато спостережень, сеансів радіозв’язку між ними, які він транскрибував, підкреслюючи невідповідності. Вона гортала й гортала до кінця. П’яте вересня, восьме вересня, тринадцяте вересня…
Тринадцяте вересня. День за днем дивуюся розмаху цієї незбагненної історії.
Ніщо з того, що мені каже Віра, не є правдою, це все вигадка. І найгірше те, що я впевнений: вона навіть сама не знає, хто вона. Вона справді вважає себе Вірою Клейторн, надчутливою людиною. Розповідає «бувальщини» з тих часів, коли була психіатром (вона, мабуть, несвідомо черпає їх із книжок у своїй бібліотеці), скиглить, коли згадує маленьку утопленицю, яку вважає своєю дочкою. Як таке взагалі можливо? У її минулому житті мало статися щось надзвичайно серйозне, щоб до цього дійшло. Щось, що, мабуть, випалило їй частину голови.
Двадцять перше вересня. Не знаю, що робити, погано сплю. Нолан не знає про весь цей бардак, ми не говорили вже кілька тижнів. Так і не помирилися після тієї дурної сварки через ліцензію на полювання. Але мені треба з кимось обговорити це…