З тієї другої машини вискочила розлючена жінка. Підбігла до Аріадни:
— Ти здуріла?! Мало нас не вбила!
Аріадна була дезорієнтована. Розгублена. Вона похитнулася і роззирнулася.
Що вона робить тут, у центрі міста? Може, звернула не туди?
— Я… Вибачте, я вас не помітила… Вибачте, але… Де це я?
Жінка вирячила очі. Оглянула її з ніг до голови. Наскрізь мокрий одяг, брудні черевики… Мовчки розвернулася, сіла в машину й поїхала, покинувши Аріадну посеред дороги.
Збентежена дівчина відчинила багажник — подивитися, що так гупнуло. Зрозуміла, що її валіза на коіщатках перекинулася, коли авто різко зупинилося. Аріадна зібрала надруковані документи й блокнот, розкидані по багажнику. Люди, які тікають від електромагнітних хвиль… Покинутий хутір… Синдром гіперчутливості…
Вона поклала все на місце, перевірила застібки всіх відділень валізи. Сіла за кермо й переглянула історію в навігаторі. Остання зафіксована точка — автозвалище в Нуазі-ле-Гран. Що в біса вона там робила?.. Незрозуміло. І що взагалі цей пристрій робить тут, у її машині? Ця річ небезпечна для неї!..
Вона жбурнула навігатор за вікно й виїхала на автостраду А4.
Тієї дощової квітневої ночі 2021 року вона попрямувала на схід. Попереду були довгі години в дорозі, перш ніж вона дісталася хутора Бут-дю-Крок.
Там нарешті вона зможе повернутися до нормального життя, якомога далі від небезпечних електромагнітних хвиль.
52
Темрява спустилася набагато раніше, ніж сподівалася Віра. Вона пройшла тільки половину дороги до свого шале. Кристали снігу виблискували, аж доки світло згасло, довгасті тіні ялин зникли, і поступово рожевий колір неба уважив місце чорній армії пітьми. Лише боязкий молодик сяяв на сході, вкриваючи зловісний пейзаж тоненьким шаром тьмяного світла.
Віра зібралася з духом. Ці фізичні муки здавалися їй значно тяжчими за те, що вона здатна витримати. Але мусила рухатися далі. Вона знала, що це необхідно для виживання. Тим паче, що ноги добряче мерзли, незважаючи на кілька пар шкарпеток. Губи потріскалися. М’язи боліли й пекли, перетворюючи кожен крок на випробування. Піт змочував одяг і ставало ще холодніше. Вона вмирала від спраги, але про пиття не могло бути й мови.
Світячи налобним ліхтариком, вона шукала флуоресцентні червоні позначки, які вкажуть їй правильний напрямок. Це тривало без кінця. Червоні позначки, стовбури. Червоні позначки, стовбури. У звичайному світі в лісі шелестіли б дерева, лунали б крики тварини, пташиний спів, шепіт листя чи плескіт струмка. Але тут усе було зовсім не так. У цьому ворожому всесвіті мороз ловив у пастку все, що натякало на життя, аж до пари, яка виривалася з її хрипкого горла. Віра була ідеальною здобиччю. Але знала: якщо зупиниться хоча б на хвилину — холод поглине її.
Вона вже думала, що не дійде, але нарешті дісталася роздоріжжя, де флуоресцентна розмітка з червоної змінилася на рожеву. Праворуч — хутір, за двадцять хвилин ходу. Ліворуч — її шале, за десять хвилин. Найтяжче позаду. Вона повернула ліворуч і помітила глибокі сліди, що ішли в тому напрямку. Нахилилася, щоб роздивитися: зигзаги. Ворог повернувся. І йшов тут зовсім недавно.
Віра зауважила, що незнайомець топтався на перехресті. Мабуть, він побачив її сліди на іншій стежці, але вирішив іти своєю дорогою. Це означало, що він — у неї вдома. Чекає. І тепер це був не просто голос у її голові. І не вигадка. Монстр — там. Об’єкт її кошмарів. Той, хто став причиною усіх її нещасть.
Віра негайно вимкнула ліхтар. Місячного світла достатньо, щоб бачити дорогу. В абсолютній лісовій тиші їй здавалося, що хрускіт снігу під ногами чути аж на край світу. Проминувши звивину дороги, раптом побачила вдалині відблиски полум’я у грубі, що танцювали у вікнах її шале. З димаря валив густий білий дим. Її не було більше семи чи восьми годин. Дрова не горіли б так довго. Тож тепер сумнівів не лишилося: він — там, у її оселі, і він розтопив грубу.
Віра зняла снігоступи й залишила їх біля дерева. Перш ніж стежка стала спускатися, жінка помітила попереду чорну фігуру, яка, здавалося, пливла над снігом. Подумала, що то, можливо, якась тварина, але невдовзі зрозуміла, що це неможливо. Тут немає ніяких тварин. І та фігура не рухалася. Віра завагалася, а потім повільно рушила вперед.
Підійшла ближче. Невже її мозок знову кепкує з неї? Знову трикляті галюцинації? Але ні, вона не марила. На вертикально поставленій колоді стояла бичача голова. Вона була велетенська, ніздрі були вкриті інеєм, очі замінені скляними кульками, величезні закручені роги спрямовані до неба. Віру ледь не знудило, коли вона штурхонула голову ногою, та хитнулася і впала, відкриваючи огидне видовище — видовбаний усередині до кістки череп.