Потім перед її очима промайнули Мінотавр, гігантський лабіринт, намальований пензлем, який вона тримала в руці. Вона побачила обличчя, що схилилися до неї, і чоловіка в кепці.
У спалаху, якого вона не змогла розшифрувати, побачила моторошні тіла, з яких зняли шкіру. Почула клацання котушки з плівкою — характерний звук, коли плівку ставлять у кінопроєктор. І пазл зі звуків та образів з тріском обірвався, зануривши Віру в безодню запитань. Спогади про минуле життя хаотично бликали перед очима, виринаючи біля воріт її свідомості. Вони чекали свого часу, щоб вирватися назовні, але щось заважало їм переступити поріг…
Жінка дивилася на своє шале. Монстр, мабуть, сидить біля вікна і чекає, доки вона повернеться — так само, як і вона, стривожена, чекала, що ось-ось прийде Зофія Енриш. Вийняла з кишені ножа й зубами розкрила його крижане лезо. У товстій рукавичці з хутряною підкладкою ця зброя здавалася насмішкою, але це краще, ніж нічого. Звичайно, вона була налякана, навіть нажахана, і, незважаючи на біль і виснаження, все всередині неї кричало, що треба повертати назад, іти на хутір, кликати на допомогу. Але їй потрібні були відповіді. Зустрітися з цим чоловіком віч на віч і зрозуміти, якої шкоди він їй завдав.
Вона вирішила, що божевільний, який поставив голову на колоду, не міг побачити її у темряві. Тому зійшла зі стежки й заглибилася у ліс, щоб обійти будинок. Кілька разів перечепилася, провалювалася у ями, ковзалась на камінні, прикиданому снігом. Майже вибилася з сил, аж нарешті до неї долинув гул генератора. Мабуть, почула б раніше, але своїми зітханнями й стогоном заглушала його шум. До туалету доповзла вже геть знесилена. Перевела подих і роззирнулася.
Як тільки зібралася з силами, підняла лезо й різко кинулася до дверей, розраховуючи на ефект несподіванки. Висока чоловіча постать стояла позаду неї, сховавшись у тіні біля радіостанції, над її шаховою дошкою. Віра заціпеніла.
— Ти не уявляєш, як я скучив за нашими іграми…
Цей голос… Їй мовби встромили голку в мозок. Віра відчула, як по стегнах розтікається приємне тепло. Біля її ніг утворилася калюжа. Їй довелося схопитися за ручку дверей, щоб не впасти.
Тієї миті чоловік обернувся. Під його очима, захищеними густими чорними бровами, залягли темні кола. Ці очі зруйнували греблю її свідомості і випустили на волю бурхливий потік спогадів, що їх вона придушувала місяцями, роками.
Він направив на неї пістолет і вистрілив.
53
Подорожуючи Опаловим узбережжям у своєму будинку на колесах від Булоні до Сен-Валері, Катріна Ламортьє любила ночувати в бухті Оті.
У неї був свій таємний куточок, далеко від популярних місць, де юрмилися тисячі людей. Її прихованим скарбом був крихітний порт Ла-Маделон, мало відомий мандрівникам. Пристань з трьома-чотирма невеликими рибальськими човнами. Вона ставила свій кемпер на окремій стоянці, розвантажувала фотообладнання й вирушала до заходу або сходу сонця в трав’янисті простори.
На жаль, її суботнє дослідження узбережжя, скель і мисів на півдні було зіпсоване погодою: цілий день лив дощ. Окрім хіба кількох знімків птахів і піщаних яхт біля Амблетеза, вона повернулася практично з порожніми руками. Але в неділю вранці небо було чисте, а перисті хмари вже рожевіли. Фотопрогулянка мала вдатися на славу.
У картузі кольору хакі, спортивних штанях і високих черевиках Катріна вирушила на світанку, близько 5:45 ранку, у цей нескінченний простір свободи. Можна було йти на кілька кілометрів у будь-якому напрямку, по піску, по багнюці, по воді й широких просторах рослинності. На найдальшій внутрішній ділянці, якої ніколи не сягав приплив, буяла морська лаванда. З кінця червня до середини липня палахкотіли тисячі фіолетових квітів. Надзвичайне диво природи. Видовище було ідилічне, коли перші промені сонця визирали з-за обрію.
Тут Катріна відчувала, що вона в цілому світі сама-одна, в компанії мартинів, чоботарів та елегантних чапель. Подобалося це відчуття повноти життя, яке охоплювало щоразу, коли вона там перебувала. Вона знайшла чудову точку зйомки і зафіксувала це природне диво своєю фотокамерою «Pentax». Завдяки краплям конденсату, світлу, хмарам і лаванді пейзаж ніби виплив зі сну.
Вона саме встановлювала штатив для чергового кадру, аж тут надійшло повідомлення від її начальника: до наступного ранку мусила надіслати електронною поштою баланс. Клієнт був дуже важливий, і про те, щоб його підвести, не могло бути й мови. Засмучена, вона рушила назад, знаючи, що не встигне дійти аж до гирла Оті, як планувала, щоб подивитися на колонію тюленів.