Задихаючись, Лізанна різко смикнула за електричний кабель і висмикнула вилку з розетки. Тиша й темрява огорнули її. Вона стояла нерухомо, шокована, з відчуттям, ніби стала свідком бійні.
6
Віра рушила далі, орієнтуючись на кола, намальовані через рівні проміжки на стовбурах флуоресцентною рожевою фарбою на висоті півтора метра. Попереду її чекали два нескінченні кілометри серед шотландських сосен та буків — подорож, під час якої її стримуватимуть сніг, нерівна місцевість і десятилітрова каністра з пальним. Коли печіння у м’язах ставало нестерпним, вона змінювала руку й продовжувала свій каторжницький марш. Іноді вона кидала все й голосно кричала або щосили била по стовбурах. Вона скучила за людьми, скучила за шумом, скучила за кінотеатрами й ресторанами. Потім, коли її лють минала, вона знову рушала далі, озброєна відвагою, все глибше й глибше в ліс.
Коли вона приїхала на початку весни, маючи лише машину й сумку з одягом у валізі на коліщатах, їй запропонували на вибір модульний будиночок «Альґеко» неподалік хутора або старе шале, яке тривалий час слугувало мисливською хатиною. Воно було набагато віддаленіше, за пів години ходу від хутора, але поруч із річкою.
Їй пояснили, що попередній мешканець, теж психіатр з синдромом гіперчутливості, змушений був повернутися до міста, бо захворів на рак. Віра відвідала модульний будиночок і відчула сильну тривогу від думки, що житиме в металевому блоці. Білі металеві стіни, крихітні вікна… Швидко вийшла подихати повітрям і зупинила свій вибір на шале. Вона молода і в хорошій фізичній формі. Кілька кілометрів на день не вб’ють її. А ще вона бачила в цьому неймовірний знак долі, адже сама була психіатром.
Віра проминула перехрестя, звідки дорога повертала ліворуч до шале її друга Андре, приблизно за дві години їзди. Нарешті діставшись свого житла, вона вилила вміст каністри в бак генератора і зайшла всередину, щоб зігрітися в старому дерев’яному будинку. Колоди на стінах доживали свого віку, дошки на підлозі розсохлися, з вікон тягло, але попередній мешканець трохи оновив інтер’єр і зміг зробити його не геть похмурим. Усередині все лишилося після нього. Пошарпане, але зручне шкіряне крісло, килимове покриття на підлозі, різьблені скульптури лісових звірів, книжкова шафа, заповнена трилерами, класичними творами й літературою з психіатрії: довідники з діагностики та лікування психічних захворювань, описи клінічних випадків, посібники, автобіографії… Багата книгозбірня.
У своєму шале Віра мала електрику завдяки генератору, встановленому приблизно за десять метрів надворі, дров’яну грубу для опалення та приготування їжі, і насос, який качав воду зі свердловини, забезпечуючи її основні потреби — чого не було б у модульному будиночку. Свердловину й насос доповнював фільтр, завдяки якому вода ставала придатною для пиття.
Віра поклала знайдений на базі роман на стіл, підкинула дров у грубу й сіла перед радіостанцією Сі-Бі{6}, яку також залишив у спадок попередній мешканець. Реліквія вісімдесятих років минулого століття з безліч разів ремонтованою антеною досі працювала. І працювала, між іншим, на коротких хвилях, а не на мікрохвильових частотах, яких жінка не могла зносити. Радіостанція увімкнулася з характерним свистом. Віра взяла пристрій і натиснула на бічну кнопку:
— Віра викликає Старого Ведмедя…
Їй відповів низький чоловічий голос. Андре Ламберу було сімдесят років. Колишній лісник у цій частині регіонального парку, він жив у шале, трішки комфортнішому за її, але в такому ж безлюдному місці. Вона лише двічі була в його домі. Андре дуже любив ходити, завжди був у русі — або десь полював, або приходив до неї узяти чи повернути книжки. Але з осені вони не зустрічалися. Відтоді єдиним зв’язком між ними були розмови по радіо.
— Привіт, мала! Я тут. Гарного тобі тринадцятого лютого, Дня Елоїзи, на честь блаженної Елоїзи, бенедиктинської відлюдниці, яка померла невідомо коли.
Віра усміхнулася й відірвала аркуш календаря. Саме Андре подарував їй цей календар.
— Ти поставила мене в скрутне становище своїм пішаком, знаєш? — вів далі він. — Я пів дня мізкував над наступним ходом, і ось що вирішив: слон e7. Хотів би я сидіти навпроти й бачити твоє обличчя. Щоб відсвяткувати це, наллю собі випити. Приєднаєшся?
— Зарано для мене.
— «Алкоголь вбиває повільно, але нам байдуже, ми нікуди не поспішаємо», — сказав колись Жорж Куртелін{7}. Я розповідав, як мій лікар, буркотливий дідусь у місті, сказав, що через проблеми з серцем я можу померти з пляшкою у руках? Але що мені робити, якщо я покину пити?