— Куди ви їдете?
— У Париж. Я починаю з 11-го округу, з боку каналу Сен-Мартен. Але сумніваюся, що…
— Мені теж туди. Я поїду з вами.
Вона залізла на пасажирське сидіння. Чоловік мовчки завів машину.
— Який сьогодні день? — спитала незнайомка.
— Звідки ви впали?! Сьогодні двадцять дев’яте червня!
Жінка простягла долоню до крихітного павука, який гойдався на шнурку, прикріпленому до дзеркала заднього огляду, і ніби плив перед нею.
— А який рік?
— Що?! 2016-й. А ви думали який?
— Не знаю.
Маленький павучок прослизнув між її розчепірених пальців.
— Аріадна… Здається, мене звати Аріадна.
54
Віра вже колись переживала таке пробудження, яке залишає після себе присмак штукатурки в горлі. Це було відчуття, якого тіло ніколи не могло забути. Вона сиділа в своєму кріслі. На столі перед нею на рівні грудей лежала її шахова дошка. І білі, і чорні були готові до атаки. Ліворуч від дошки лежала книжка в сіро-зеленій обкладинці: «Незавершений рукопис». Калеб Траскман сидів у кріслі на боці білих фігур. Він зробив свій перший хід і спостерігав за нею, мов за твариною у клітці.
Цей погляд пронизав її наскрізь і повернув до її найтемніших днів. Вона раптом побачила в’язницю, де він її тримав, залізне ліжко, їжу, яка з’являлася через отвір у дверях, лабіринт, із якого було так складно втекти. Побачила, як біжить по пляжу, залазить в чужий трейлер, спить під мостом. А потім її картини, Заза… Лізанна — закатоване тіло, знайдене в моторошному підвалі.
Голоси, вигуки, запахи, значення яких вона не розуміла — усе це розбивалося об стіну її свідомості, мов швидкісний потяг.
Це був він. Монстр, який роками тримав її у полоні. Кат, який змушував її розгадувати загадки цілими днями, і саме тому вона далі малювала ці криваві лабіринти, навіть після того, як забула, забула, що забула, і забула, що забула, що забула. Це був Калеб Траскман. Чоловік з головою бика. Мінотавр. Її Мінотавр.
Його обличчя, утім, відрізнялося від того, що зринало в пам’яті. Якесь квадратне, сухе, вищі вилиці, нечіткі риси. Чи не тому, що вона вперше бачила його без густої легіонерської бороди? Форма носа теж змінилася, як і колір волосся, яке з сивого стало темно-каштановим. Він здавався значно молодшим, ніж вона його пам’ятала. Маячня якась!..
— Ти мертва, і я мертвий, — миролюбно пояснив він. — Ми двоє мерців, що грають свою останню партію у шахи в цьому лісі, який може бути як раєм, так і пеклом. Більше не буде ніяких протистоянь. На цьому наша подорож закінчується.
Її звати Жулі. Жулі Москато. Її відірвали від сім’ї, коли їй було сімнадцять і вона мирно їхала велосипедом у горах. Сімнадцять років… Зараз їй тридцять.
— То ось де ти ховалася, — сказав Калеб Траскман. — Я йшов по твоєму сліду з тієї ночі, коли ти навідалась до Теобальда. Щоб ти знала, він вижив, і можу запевнити, теж шукав тебе, коли виписався з лікарні після чотирьох місяців госпіталізації. Як він мріяв, щоб ти помирала в муках!
Він підпер кулаком підборіддя, сівши в позі Мислителя.
— Після твоєї втечі я обшукав будинок у Ле-Менілі згори донизу. Мені вдалося знайти твою адресу в Руані, але в тій квартирі нічого не було, ніяких зачіпок, ти розчинилася у повітрі. Завдяки зв’язкам я знайшов кількох твоїх знайомих. Я ходив до них, розпитував, розпитував, це тривало цілу вічність… Аж доки в Мон-Сент-Еньяні натрапив на одного хлопця з синдромом гіперчутливості. Він сказав, що ти з ним зв’язалася і працюєш над темою чутливості до електромагнітних хвиль. Розповів про асоціацію «Поза зоною» на хуторі… Про всяк випадок я перевірив — і бінго: у квітні минулого року з’явилася така собі Віра Клейторн, психіатр із Меца… Це було саме тоді, коли ти втекла від нас.
У його очах з’явився зловісний блиск. Він штовхнув до неї статтю за 2017 рік. Заголовок промовистий: «Відомий письменник Калеб Траскман вчинив самогубство».
— Коли ти кинулася в Оті тієї ночі — це був найгірший день у моєму житті. Я думав, що втратив тебе назавжди, що все скінчено. Щоранку я ходив біля затоки, зі страхом переглядав місцеві новини. Твоє тіло, безсумнівно, віднесло до Форт-Махона, а то й далі. Втім, припливи мали принести його назад на пляж… Це тривало тижнями. Тижні мук. Потім я подумав, що ти могла вижити. Але якщо це так, то чому поліція досі не виламала моїх дверей? Чому твоя історія не гриміла в усіх новинах? Вісім років від твого викрадення — це заслуговувало на певний розголос, хіба ні? Я не міг цього зрозуміти.