Образи далі наповнювали її: вона боролася з течією, ковтала солону воду й мул. Наступної миті побачила, як її несе посеред безкрайніх просторів затоки…
— Ти вижила, але все забула. Це, власне, було не так і погано… І тому…
Він махнув рукою і похитав головою.
— Чекай, чекай, ми ще повернемося до цього, ми повинні робити все в правильному порядку.
Він показав на статтю вказівним пальцем.
— Мені треба ще розповісти тобі про моє воскресіння, про мого сина, мою посмертну книжку «Незавершений рукопис». Але зроби вже свій хід! Зіграй цю гру й знайди в ній себе. Я бачу, ти й далі грала в шахи, навіть у цій глушині. Це добре, Жулі. Це дуже добре. Почнімо!
Молода жінка почувалася так, наче йшла по краю прірви. Божевілля було всюди. У ній, перед нею, в кожному куточку цього клятого шале. «На цьому наша подорож закінчується».
Він не мав наміру повертатися звідси. Його план полягав у тому, що вони помруть разом посеред цього лісу. Інстинктивно Жулі штовхнула пішака. Траскман посміхнувся.
— Захист Пірка. Це завжди було твоїм улюбленим дебютом. Нагадування про «Безсмертну партію» Каспарова… Я, до речі, згадую її в «Незавершеному рукописі»…
Він своєю чергою посунув пішака на d4.
— Ти пам’ятаєш, що сказала мені тієї ночі, коли втекла? Історія про близнюка, який займає місце свого брата? Я зробив це, Жулі. Я включив це в сюжет, який писав. І я пройшов через це, бо щоб це справді спрацювало, щоб таємниця залишалася таємницею, абсолютно необхідно, аби той, на чиє місце ми приходимо, помер. І в літературі, і в житті…
Обдумавши хід, вона механічним жестом поставила фігуру. Він швидко зробив хід у відповідь.
— Це була можливість втілити найдосконаліший злочин, жертва якого — ти сам, а потім відродитися в іншому місці. Я все підготував. Довго думав про це. У мене був неймовірний план. Як тільки я закінчив роман, який значною мірою заснований на твоєму зникненні, зникненні мого брата-близнюка і моїй фальшивій смерті — своєрідний маніфест, якщо хочеш, — я організував своє «самогубство». Я поклав рукопис у сейф, як робив це завжди, а останній розділ залишив на столі. Це був мій спосіб попрощатися. Я знав, що син знайде все це й опублікує. Останній твір Калеба Траскмана гарантовано матиме шалені продажі…
Глибоко в її єстві ненависть горіла так само яскраво, як вогонь у грубі. Цей чоловік знищив її, зламав. Він винен у цих роках її поневірянь, у її нещасному животінні тут. Вона не може дозволити йому зробити це знову. Пересунула пішака, намагаючись стримати тремтіння пальців: вона щойно згадала, що кочерга досі була захована під подушкою її крісла.
— До речі, доля цієї книжки дуже цікава, бо мій будинок пограбували зразу після моєї «смерті», — вів далі психопат, — і сторінки, які я виклав, вкрали до того, як син зміг до них дістатися. Тобто книжку в моєму сейфі він знайшов, але без кінцівки. Можеш уявити трилер без закінчення? Моєму синові, незважаючи на його вельми посередні здібності, довелося придумати кінцівку самому. Звідси й назва — «Незавершений рукопис». Мушу визнати, це була досить вдала випадковість.
Він грав незворушно. А вона уважно стежила за ним. Дуже обережно, щоб не привернути уваги, звісила руку поміж ніг. Не можна викликати підозру. Просунула долоню під подушку і з полегшенням відчула холодний метал.
— Коли нарешті все було готове до мого «самогубства», я попросив свого близнюка, якого мені вдалося на кілька місяців заткнути, надсилаючи йому гроші, приїхати до мене на віллу. Я збирався стати ним. Зайняти його місце. Я вбив його в тій кімнаті, де тримав тебе. Пустив йому кулю в голову. Помінявся з ним одягом, документами… Усе точно так, як розповідається у «Незавершеному рукописі».
Він схилився над шахівницею і вивчав композицію. Жулі вдалася до стратегії, якої він, здається, не знав. Він торкнувся корка, який слугував слоном. Повагався, і узяв коня.
— Того ж вечора я відніс його тіло до моря, де є скелястий мис приблизно за сто метрів від дамби, з боку Берк-сюр-Меру. Кинув його в море і став чекати, коли прийде хтось із тих, що люблять гуляти ночами. Завжди є такі, що проходять повз, удалині, з ліхтарями. І їх не бракувало. Як тільки з’явилися мої дорогоцінні свідки, я вистрілив у море і втік. Була безмісячна ніч, і мене ніхто не бачив. Я повернувся додому, сів у машину свого близнюка і поїхав до халупи, де потім жив кілька тижнів… Коли поліція знайшла тіло між скелями, ні в кого не було сумнівів ні щодо сценарію, ні щодо особи. Тест ДНК і мій син засвідчили, що то був я. Калеб Траскман був у депресії, отримував анонімні листи з погрозами і вкоротив собі віку. Кінець історії.