Жулі думала про послідовність, якої треба дотримуватися, щоб не промазати. Найперший удар кочерги мав влучити в ціль. Тим часом Траскман був захоплений своєю розповіддю. Аж сяяв від гордості.
— Здається, я вже казав, що мій син народився, коли я був зовсім молодий, мені було сімнадцять років. І, на моє щастя, він був схожий на мене. Не кажучи вже про те, що з невеликою пластичною хірургією і правильними контактами можна творити чудеса. Характери теж досить схожі. Він був одинаком, як і я. Він проводив свій час, пишучи, як і я. Він не був одружений і не мав дітей. Розумієш, що я маю на увазі?
— Ти вбив його. Убив свою дитину.
— Я зробив так, що тіло зникло, зайняв його місце й переїхав, щоб змінити коло знайомих. Вийшло настільки добре, що навіть колега твого батька, жандарм, який приходив допитувати мене близько року тому, ні про що не здогадався. Він розслідував справу про твоє зникнення і вийшов на мене. Вони знали, Жулі. Вони знали, що я, тобто Калеб Траскман, викрав тебе. За дванадцять років вони напали на твій слід. Можеш таке уявити? Вони так і не здалися. Іронія ж у тому, що ти в цей час ховалася посеред дикого лісу.
Її тато… Жулі на очі навернулися сльози. Вона була на волі, але в полоні своєї підсвідомості. Роками спала на матраці, на підлозі, у Фрігосі — коли могла повернутися в тепло свого дому. Це був справжній кошмар.
— Пам’ятаєш чоловіка в кепці? І той знаменитий випадок, коли ти мала померти? Той, що хотів зробити з тебе свою «Шахістку», знявши з тебе шкіру? Він був одержимий цією ідеєю. Настільки, що знайшов іншу кандидатку… Іншу нещасну жертву. Коротко кажучи, уяви: його музей якось загадково згорів за кілька днів після візиту цього жандарма до мене. Дмітрій був усередині, згорів живцем. А місце, де він, я і кілька друзів час від часу зустрічалися у Польщі, обшукали. Дивний збіг, чи не так? Думаю, твоєму батькові здалося, що він упізнав тебе там, серед пластинатів на виставці Дмітрія. Це була помста…
Калеб походив слоном.
— А я… Відтоді, як ти кинулася в затоку, я невпинно полював на тебе, — вів далі він. — Але насправді ти так і не вибралася з лабіринту, бо він зрештою привів тебе назад до мене. У певному сенсі, тим, що ми сьогодні тут, разом, як у давні добрі часи, ми частково завдячуємо необережності Мельцера, який залишив свою плівку на видному місці.
У цей момент Жулі підвела очі, бо помітила рух за спиною Калеба Траскмана. Там стояла Зофія Енриш.
— Якого біса ви чекаєте?! Хочете, щоб він спалив це шале й вас обох разом з ним? А він саме це й планує, якщо ви ще не зрозуміли.
Траскман перехопив її погляд і на якусь мить повірив, що за ним хтось стоїть, бо обернувся.
А далі все сталося стрімко.
Жулі схопила кочергу, підняла її якомога вище для потужного замаху й завдала першого удару. Траскман спробував затулити голову. Кочерга врізалася у його праву руку. Він упав на землю зі страшним виттям, перекинувши при цьому дошку. Фігури розсипалися по долівці. Не давши опам’ятатися, Жулі знову вдарила його посередині спини так сильно, що почувся тріск. Мучитель упав на живіт, вдарившись підборіддям об підлогу. Його ціла рука стиснула ніжку стола, м’язи тремтіли, але пальці раптом розслабилися, коли зігнутий кінець кочерги провалився на кілька сантиметрів у потиличну частину черепа.
Злива ударів тривала хвилину. Не менше.
Коли Жулі перестала кричати й трохи прийшла до тями, вона стояла на колінах над понівеченим тілом Калеба Траскмана. Довелося протерти забризкані кров’ю очі, аби щось побачити. Шкіра на її долонях була здерта.
Відкинувши кочергу, ніби та обпікала руки, жінка роззирнулася довкола.
Зофія Енриш зникла. Хитаючись, Жулі підвелася на ноги. Довелося докласти надзвичайних зусиль, щоб дотягнутися до радіостанції.
Навіть на рації були червоні краплі й патьоки. Присмак міді відчувався у роті.
Вона взяла мікрофон і після кількох невдалих спроб нарешті змогла налаштуватися на частоту Крістіана Нолана.
— Це Жулі Москато. Допоможіть мені, будь ласка! Будь ласка, допоможіть!
За кілька секунд у тиші пролунав голос.
— Крістіан Нолан слухає. Що сталося? Хто ви?
— Я живу в старому мисливському будиночку за пів години ходу на північний захід від хутора. Приїжджайте негайно. Я вбила людину.
55
– Як вона почувається, лікарю?
Камілла Ніжинскі зняла рукавиці з хутряною підкладкою і обережно масажувала руки. Пекельна спека, яка панувала в лікарні, контрастувала з лютим морозом надворі, аж свіжі тріщини на Каміллиних пальцях щеміли. Жестом лікар Фібоначчі подав їй знак не проходити далі в палату. Обличчям до них спала пацієнтка. Розмірене попискування електрокардіомонітора свідчило про спокійний сон, якому не можна було заважати.