— І більше немає ніяких спогадів про Віру, Лізанну, Аріадну чи Жулі Москато?
— Немає. Дисоціативна фуга знову взяла все під контроль, і зараз це справді Камілла Ніжинскі, лейтенант поліції. Камілла — запозичено в Камілли Клодель. А Ніжинскі — у Вацлава Ніжинскі, знаменитого танцюриста. Тут немає жодної таємниці: історії цих двох творчих особистостей описані в книжці «Безумство митця: творити на краю прірви»{19}, яка була серед книжок у шале. Ніжинскі хворів на шизофренію, Клодель — на хронічне параноїдне марення і психози.
— Художня література теж, здається, постійно відігравала важливу роль у формуванні її ідентичностей, — уточнив його колега.
— Саме так, книжки й газетні статті — це базис, — далі вів лікар Фібоначчі. — Наприклад, вона стала психіатром у попередній іпостасі, тому що там жив психіатр і в бібліотеці були всі ці посібники, довідники. Ця зміна особистості була логічна, очевидна. Що більше вона читала, то комфортніше їй ставало у своїй ролі психіатра. Тоді, ґрунтуючись на новинах, напевно, одній із тих, що були розвішані на стінах її камери ув’язнення у лігві Траскмана, вона вигадала собі утоплену доньку. У замітці не було названо імені дитини, тому вона дала їй своє…
— Емілі… Одна з героїнь «Таємниці Iндiанського острова».
— Ім’я Віра Клейторн — теж із «Таємниці Iндiанського острова». Знову ж таки, мабуть, давні спогади спливли на поверхню, коли їй знадобилося нове ім’я.
Лікар Фібоначчі підійшов до кавової машини, кинув монети в щілину і вибрав напої. Те, що він пережив із Жулі Москато, було унікальною справою в його житті. Так само, мабуть, і поліціянт ніколи не мав із таким справи. Цей випадок був неординарний.
— Попри все, я хотів би наголосити, що ця нова дисоціативна фуга в образ поліціянтки спричинилася до того, що вона звільнилася від своїх галюцинацій і цієї інтенсивної фази параної, яку вона, здається, пережила в лісі. Тоді Зофія Енриш була лише голосом і обличчям, які постійно посилали їй повідомлення про її власний психічний стан. У певному сенсі Зофія Енриш з’явилася на одну ніч, щоб розкрити жахливу правду: правду про молоду жінку, яку роками тримав у полоні монстр і яка шукала безпечного прихистку в цих лісах. Не знаю, був це неймовірний знак долі чи щось інше, але саме тоді її знайшов Калеб Траскман. І це не було плодом її уяви.
— Тобто ми ставимо діагноз шизофренія? — запитав його колега.
— Доведеться копати глибше. У своєму шале Віра Клейторн бачила людей і предмети, яких не існувало, вела з ними складні розмови, які породжували абсолютно ненормальні реакції та дії. Вона грала в шахи наодинці, думала зіграти партію по радіо з чоловіком, який був мертвий кілька місяців, і читала роман, який її мозок створив з нуля на основі драми, що пережила юна Ромі. Вона поставила галочки в багатьох пунктах параноїдної шизофренії. Але чи означає це, що Лізанна, її попередня особистість, страждала на цей розлад? І що тепер страждає Камілла Ніжинскі?
— Не розумію, — сказав лейтенант. — У неї дві психічні хвороби? Шизофренія і, водночас, повторювані дисоціативні фуги?
— У Віри було дві психічні хвороби, так. Але стосовно інших особистостей ми не маємо навіть уявлення.
Його колега похитав головою.
— У нас надто мало часу, щоб подати звіт.
Він повернувся до поліціянта.
— До речі… Ви телефонували її батькам? Бідолашні… Ми тоді багато чули про цю історію викрадення. Зникнення Жулі Москато набуло широкого розголосу, а потім усі повернулися до свого звичного життя. Але не вони…
— Ми хочемо спершу достеменно з’ясувати деякі важливі моменти. А потім уже повідомимо їм. Ми не хочемо зв’язуватися з ними, допоки не розплутаємо найскладнішої частини цієї справи і матимемо певність, щоб повідомити їм. Нам треба чітко й доступно пояснити все її батькам, які вважають, що їхня донька мертва вже тринадцять років, і яким доведеться, зустрівшись із нею нарешті, побачити Жулі в такому стані. Тринадцять років, ви розумієте?
У коридорі запала важка тиша. Потім лейтенант мовив далі:
— Усі документи, які нам вдалося зібрати в Ле-Менілі-Амело, однозначно вказують, що ця жінка — Лізанна Барт, а не Жулі Москато. І не можна забути найголовнішого: ця жінка з особливою жорстокістю вбила чоловіка кочергою.
— Чоловіка, який украв майже чверть її життя, ув’язнивши в неволі… Чоловіка, який піддавав її немислимим тортурам і приниженням… Та й, власне, хто вбив цю людину? Жулі? Віра? Чи ні та, ні інша? Чи справді та жінка, що чекає мене в іншій кімнаті, усвідомлювала свої дії?