Поліціянт нічого не відповів. Розслідування заповідалося довге й виснажливе. Не кажучи вже про наслідки, про інших причетних осіб… Він уже стомився. І, схоже, не тільки він.
— Я повертаюся до неї, — оголосив Марк Фібоначчі, беручи напої. — Спробую пояснити їй те, що вона сама нам розповіла, перш ніж знову змінити ідентичність. Може, вдасться підібрати слова, щоб до неї достукатися.
Він повернувся й рушив коридором.
Увійшов Марк Фібоначчі з двома стаканчиками гарячої кави й штовхнув двері підбором.
Камілла ходила кімнатою туди-сюди.
— Сідайте, будь ласка, мадемуазель Ніжинскі. Сподіваюся, ви маєте час. Те, що я збираюся розповісти — це ніби похмурий роман-трилер, п’ятсотсторінкова поїздка на американських гірках.
— Я маю стільки часу, скільки треба. Важливо, щоб ми докопалися до суті і з’ясували правду.
— О так, правду…
Фібоначчі підійшов до вікна, де Камілла стояла кілька хвилин тому. Якусь мить він мовчав, притуливши стаканчик до вуст.
З того місця він міг бачити з висоти пташиного польоту зелений кабріолет «форд», який знайшли на покинутому хуторі і який належав справжній Лізанні Барт. Звичайно, Камілла Ніжинскі не могла вільно пересуватися, але психотерапевт попросив слідчих припаркувати автомобіль на стоянці. Усе потрібно було розташувати, як у театральних декораціях — звідси блокнот і ручка, витягнуті з канцелярської шафи — щоб оцінити глибину фуги й спробувати зрозуміти, як його пацієнтка функціонувала і як реагувала на суперечності, з якими постійно стикалася. За кілька хвилин він повернувся до неї.
— Людський мозок здатен вдаватись до найнеймовірніших хитрощів, щоб захистити психіку. Він постійно пристосовується, відбудовується на своїх руїнах… Він навіть може заманити самого себе в пастку. Підсунути собі фальшиві спогади й видати їх за справжні. Переконати нас, наприклад, у тому, що на нас напали в їдальні, коли ми навчались у школі, навіть якщо цього ніколи й близько не було. Знаєте, як називається цей феномен?
— Ні, звичайно. Я простий працівник поліції…
— Парамнезія. Псевдоспогади: дежавю, дежавекю. Чиста вигадка розуму. Як же тоді визначити, де правда, а де неправда, починаючи з того моменту, коли ви повірили, що минуле, яке ви пам’ятаєте — справді ваше минуле?
Він дістав із кишені якийсь предмет і сів навпроти Камілли.
— Ви граєте в шахи, мадемуазель Ніжинскі?
— Максимум, що я знаю про шахи, це хіба правила…
— У неї при собі була ця фігура. Чорний слон.
Камілла взяла дерев’яну фігурку заввишки п’ять сантиметрів.
Лікар Фібоначчі зачаровано спостерігав за нею. Справді складалося враження, що вона її вперше бачить, і, безумовно, так само вона відреагувала б і на блокнот Андре Ламбера. Але що як він запропонує партію у шахи? Який у неї рівень? Це Жулі Москато, Віра Клейторн, чи вона лише новачок, як вона стверджує? Так багато шляхів для дослідження, і так мало часу, щоб це зробити.
— Як це — «при собі»? Ми нічого не знайшли, і…
— Вона говорила зі мною, — серйозним тоном перебив Каміллу лікар Фібоначчі. — Перш ніж втратити пам’ять, пацієнтка розповіла мені все, що сталося, від початку до кінця.
Камілла висловила своє здивування:
— Чому ви не казали про це раніше? Вона зізналася у вбивстві?
— З’ясувалося, що все набагато складніше. Мушу визнати: за всю свою кар’єру я ніколи не зустрічав такого випадку. Мені не раз доводилося мати справу з непростими пацієнтами. Але вона… вона абсолютно унікальна.
Лікар забрав шахову фігуру і кивнув на блокнот, який співрозмовниця поклала собі на коліна.
— Оце правильний підхід. Пишіть, записуйте все, що можете, навіть якщо історія, яку я збираюся вам розповісти, буде довга й складна. Це, безумовно, найнезвичайніше, що ви почуєте за все своє життя. Історія, яку можна прочитати лише в романах. Отже…
Камілла знову розгорнула свій чистий блокнот. Перша сторінка.
— Даруйте, з вашого дозволу відхилюся від теми, — мовив лікар Фібоначчі. — Я великий шанувальник опери та класичної музики, і ваше прізвище інтригує мене з моменту нашого знайомства. Розвійте мої сумніви: ви не маєте родинних зв’язків з Вацлавом Ніжинскі, знаменитим танцівником минулого століття, який хворів на шизофренію?
— Мій прадід був родом зі Словаччини. Він був простий робітник на заводі. До опери не мав жодного стосунку. Принаймні я думаю, що знала б, якби цей знаменитий танцівник був одним з моїх предків.
Вона вигадувала, навіть не усвідомлюючи цього, як автор, що починає писати свій рукопис, не знаючи шляху до свого сюжету. І те, що вона вигадала сьогодні, завтра стане хибним спогадом. З кожною годиною Камілла Ніжинскі ставала трохи більше Каміллою Ніжинскі.