— А що робити мені, якщо ти більше не складатимеш мені компанію?
— Я ще не ґиґнув, тобі ще доведеться мене трохи потерпіти. У кожнім разі: твоє здоров’я, мала!
Віра почула якийсь стук. Мабуть, Андре цокнув склянкою об свій дерев’яний стіл. Молода жінка пересунула чорного слона на e7, як він їй і сказав. Чорний слон, між іншим, був вирізаний з корка від винної пляшки, і обсмалений над вогнем. Справжня фігурка з комплекту десь загубилася. Либонь, Віра якось упустила бідолашного чорного слона й він закотився у щілину на підлозі, бо його ніде не було. Жінка усміхнулася. Її суперник вважав, що знайшов вдалий хід, але вона вже працювала над відповіддю, яка, безсумнівно, завдасть клопоту захистові супротивника. Коли Андре спитав, який її наступний хід, вона все-таки вдала, що спантеличена:
— Мені потрібен іще час подумати.
— Гаразд. Але було б добре, якби цього разу виграв я. Нагадаю, що Гемінґвей писав: «Людина створена не для поразки. Людину можна знищити…».
— «…але не здолати», — закінчила вона й розсміялася.
Книжку «Старий і море» Андре теж узяв тут. Він мав звичку цитувати своїх улюблених авторів за першої-ліпшої нагоди. Віра взяла зі столу свою ранкову знахідку і повернулася на місце.
— До речі, ти чув про Зофію Енриш?
— Енриш? Звучить так, ніби вона одна з наших. Але ні, я ніколи про неї не чув. Наша нова гіперчутлива колега? Хоч симпатична?
— Це письменниця, романістка. Я знайшла її книжку — «Дівчина, що вийшла з тіні» — у старій пекарні, біля хлібної печі. Ще там валялися серветки й обгортки від харчів. Наче вчора хтось там ночував.
Спершу їй відповів тріск, потім знову почувся голос Старого Ведмедя:
— І що ж то за книжка? Про що?
— Якщо вірити анотації, це роман у жанрі трилера, щось про викрадення. Не розумію, що там робила ця книжка. Я маю на увазі, що жоден наш колега з гіперчутливістю не сидів би в кутку пекарні на морозі з книжкою і підвечірком. Що більше я про це думаю, то більше мені здається, що це дивно.
— Знаєш, іноді самотність може звести з розуму. Ти, мабуть, не повіриш, але якось я зустрів мисливця на китів, який…
Ні, вона не вірила йому, але сиділа, підперши щоку однією рукою, захоплено слухаючи його історії, які він вигадував на ходу й присягався, що це чиста правда. Де людина, що провела все життя у цьому лісі, могла зустріти мисливця на китів або капітана океанського підводного човна? Як лікар-психіатр вона могла б сказати, що в нього міфоманія. Андре любив жити чужими історіями: Германа Мелвілла, Жуля Верна та багатьох інших. Однак жінка, якою вона була тепер, цінувала його голос і вміння затягнути до свого світу. Адже тепер тільки ці розповіді та його уява давали змогу їй мандрувати в далекі місця.
Десь за годину вона відімкнулася. Її погляд потемнів, коли зупинився на фотографії маленької білявої дівчинки, прикріпленій збоку від радіостанції. Емілі, як завжди, усміхнулася їй — і Віра усміхнулася їй у відповідь. Але це була посмішка нескінченного смутку.
— Ти не дозволиш цьому зламати себе, ти не дозволиш цьому зламати себе, — повторювала вона вголос, звертаючись до самої себе і наливаючи собі чарку горілки.
На чавунній плиті вона нагріла воду, щоб помитися, і розігріла банку фрикадельок в соусі сальса. Їла вона лише раз на день, і з моменту приїзду сюди схудла, мабуть, кілограмів на десять, адже багато ходила пішки, тягала каністри з пальним і тяжко працювала цілими днями на будівництві. Віра перетворилась буквально на мішок з кістками. Вона вже навіть не пам’ятала, який мала вигляд до того, як її життя зруйнувалося, мов картковий будиночок.
Була майже дев’ята година вечора, коли вона, розкочегаривши грубу на ніч, тепло вдяглася і наважилася востаннє вийти з будинку. Туалет був розташований надворі, поруч із сараєм. У хиткій дерев’яній будочці з дашком вона помочилася, намагаючись не сісти на крижаний унітаз. Потім поспішила всередину й лягла в спальні, закутавшись у товсту вовняну ковдру. Кімната — мізерних п’ять квадратних метрів, сама назва. Але принаймні тут було затишніше, ніж по той бік стінки, у просторі, що слугував вітальнею, їдальнею і кухнею. І ліжко було зручне. Тільки вікно затулила шматком картону. Зазвичай тут і пташка близько не пролітала, але сама думка про те, що хтось може спостерігати через вікно, доки вона спить, викликала тривогу.
Як і щовечора, Віра завела механічний годинник і поклала його на тумбочку біля дзеркала. Настінний годинник не працював, бо в ньому сіли батарейки. Утім, який у цьому був сенс? Час тут мав невелике значення. Він міг розтягнутися або стиснутися, і вона навіть не помітила б різниці. У цих віддалених місцях часові маркери були неважливі… Власне, лише відривний календар допомагав тримати зв’язок з днями, що минали.