У гущавині лісу, де на багато кілометрів навколо не було жодної живої душі, Віра розгорнула книжку «Дівчина, що вийшла з тіні» й почала читати.
7
Вибратися з одного кошмару, щоб прокинутися в іншому, ще гіршому… Усе закрутилося навколо неї, коли Жулі спробувала сісти. Це було схоже на пекельну карусель — ярмарковий піратський корабель, який крутився навколо своєї осі і тримав тебе догори ногами нескінченну кількість секунд. Її охопила нудота, але вона не мала чим виблювати. Дівчина вперлася обома руками в землю і спробувала підвестися. Вага її тіла невблаганно тягла донизу й вона знову розпласталася на ніби м’якому лінолеумі. Їй насилу вдалося розплющити очі. «Не можна здаватися! Будь ласка, підведися!.. Ти не собака, вставай на дві ноги».
Між корінними зубами заскреготіла піщинка. Жулі змахнула її кінчиком язика, але хрускіт не вщухав, і вона чула його глибоко в мозку. Згадала пориви вітру, коли відкрився багажник. Коли це було? Де це було? Десь неподалік від будівництва? У пустелі? Біля пляжу? Вона згадала голос того другого чоловіка, перед тим, як знепритомніла. Той шепіт їй у вухо. «Ти думала, що безсмертна?»
Жулі зібралася з силами, знайшла стіну — зараз вона здавалася вкритою густим мохом — вчепилася за неї і підтягнулася. Її кістки важили кілька тонн. Проте їй вдалося підвестися й пройти вздовж стіни, аж доки знайшла кут, де могла спертися. Ноги тремтіли, перед очима все розпливалося, але вона не здавалася. Мусила не здаватися. По її щоках текли сльози. Проста органічна реакція. Цей клятий препарат, який їй ввели у вену, рано чи пізно мав вивестися.
Жулі сфокусувалася на далекій світлій крапці, що гойдалась і роздвоювалася. Вона зосередилася і спробувала сфокусуватись на тій точці, дивитись, не заплющуючи очей і не мигаючи. За кілька хвилин їй це вдалося: Жулі роздивилась, що то була лампочка. Далі вона побачила свої босі ноги, ступні, груди. Вбрана дівчина була в чистий чорний спортивний костюм. Засунула руку під штани й відчула безмежне полегшення, коли виявила, що на ній залишилися трусики. І болю в паху вона не відчувала. Її не зґвалтували. «Іще не зґвалтували».
Стіни були оббиті чорним стільниковим поролоном. Як у студіях звукозапису. «Звукоізоляція». Поруч двері. Без ручки й теж обшиті поролоном. Вона кинулася до них і заходилася гамселити своїми крихітними безсилими кулачками. Ні замкових щілин, ні зазорів, крізь які можна було б визирнути чи просунути пальці. Долі вона помітила намальований фарбою прямокутник приблизно п’ятдесят на тридцять сантиметрів. На ньому було написано: «Таця / білизна».
Жулі рухалася дуже обережно. Вона виявила, що прокинулася в кімнаті, розташованій перпендикулярно до коридору. Праворуч можна було б розмістити стіл, кухню, цілу сім’ю, але там була тільки дошка на підставці, які бувають в офісах. Дівчина підійшла до тієї дошки. На ній висів великий білий аркуш паперу, в центрі якого синім маркером було намальовано ще один прямокутник — приблизно десять на п’ять сантиметрів. У центрі меншого прямокутника великими літерами було написано: «ВИНАГОРОДА». А в жолобі дошки лежав новенький шкільний жовтий клейовий олівець.
— Випусти мене звідси!
І знову дівчина розплакалася. Ридала гірко, сльози мовби текли з самого серця. Вона подумала про своїх батьків, друзів, про всі ті обличчя, які їй колись усміхалися і яких вона, можливо, більше ніколи не побачить. Вона ненавиділа себе за те, що плакала, але, можливо, це зворушить її мучителя. Може, він скаже собі, що ще не пізно отямитися — і відпустить її. А може, це подарує йому яскравий оргазм… Атож, бачити, як вона плаче і благає пожаліти — це мало неабияк збуджувати його.
— Та поцілуй мене в сраку! — закричала зрештою Жулі.
Витерла сльози рукавом спортивного костюма і штовхнула дошку ногою. Потім, зовсім втративши контроль, дівчина підняла її і з криком пожбурила в звукоізоляційну стіну, кричачи на все горло. Полотно розбилося, а опора зламалася надвоє.
За кілька секунд їй у спину вп’ялася стріла. Жулі вигнулася і закричала.
А потім у неї в очах почорніло.
* * *
Її ноги були налиті свинцем. Страшенно нудило, хотілось виблювати. Коли вона розплющила очі, притиснувшись однією щокою до підлоги, перше побачила танець прожектора. Боротьба за те, щоб встати. Безладна круговерть спогадів. Коридор, у який вона заповзла, мов зомбі. Інша кімната. Праворуч та сама дошка, той самий прямокутник, намальований на аркуші паперу, — і в центрі знову написано «ВИНАГОРОДА», і знову лежить той самий жовтий клейовий олівець. Абсолютно новий жовтий клейовий олівець.